Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 19 березня 2024 року

у справі «ALMEIDA ARROJA v. PORTUGAL»

за заявою № 47238/19

Щодо притягнення до кримінальної відповідальності за оціночні судження стосовно добре відомого політика і його юридичної фірми з приводу будівництва педіатричного відділення лікарні

Фабула справи: посилаючись на статтю 10 Конвенції заявник скаржився на те, що його засудження було порушенням його права на свободу вираження поглядів.

Правове обґрунтування: у цій справі сторони не заперечували, що рішення апеляційного суду, яким заявника було визнано винним у заподіянні шкоди юридичній особі, а саме юридичній фірмі «С.», та наклепі на P. R. за обтяжуючих обставин, а також було зобов'язано сплатити сукупний штраф у розмірі 7 000 євро та 15 000 євро моральної шкоди за порушення права на захист репутації, становило «втручання» у реалізацію заявником свободи вираження поглядів. Суд не вбачив підстав вважати інакше. З огляду на це ЄСПЛ мав з’ясувати, чи було втручання передбачене законом, чи переслідувало одну або декілька законних цілей, зазначених у пункті 2 статті 10 Конвенції, і чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» (пункти 46–47 рішення). На переконання Суду, обмеження свободи вираження поглядів заявника мало законну мету захисту «репутації або прав інших осіб» (юридичної фірми «C.» та P. R.) у розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції. При цьому ЄСПЛ підкреслив, що 49 Рішення, ухвалені ЄСПЛ за період із 01.03.2024 по 31.03.2024 Огляд рішень Європейського суду з прав людини право на репутацію юридичної особи є дискусійним, але, тим не менш, він був готовий визнати, що захист такої репутації був законною метою влади у цій справі (пункти 59–60 рішення). ЄСПЛ нагадав, що відповідно до статті 10 Конвенції Договірні Держави користуються певною свободою розсуду при оцінці того, чи є необхідним втручання у свободу вираження поглядів, гарантовану цим положенням, і в якій мірі (див., наприклад, рішення у справі Axel Springer AG v. Germany [GC], № 39954/08, § 85, від 7 лютого 2012 року.

Однак, згідно з пунктом 2 статті 10 Конвенції, існує мало можливостей для обмежень політичних висловлювань або дискусій з питань, що становлять суспільний інтерес. Відповідно, високий рівень захисту свободи вираження поглядів, коли органи влади мають вузьку свободу розсуду, зазвичай надається, коли твердження стосуються питань, що становлять суспільний інтерес (див. рішення у справі Freitas Rangel v. Portugal, № 78873/13, § 50, від 11 січня 2022 року, та загадане у ньому рішення). При цьому коли Суд покликаний вирішувати конфлікт між двома правами, які користуються рівним захистом відповідно до Конвенції, він повинен зважити на конкуруючі інтереси.

Оскільки висловлювання заявника стосувалися проєкту будівництва педіатричного відділення лікарні, тобто фактів, що стосувалися державної лікарні і, зокрема, умов, передбачених для хворих дітей, ЄСПЛ дійшов висновку, що таке питання становило суспільний інтерес.

Наскільки добре відомою була постраждала особа, то ЄСПЛ вказав, що це питання першочергово належало до компетенції національних судів, особливо якщо ця особа в основному відома на національному рівні. Суд першої інстанції встановив, що P. R. був дуже добре відомий в академічній сфері як професор права, дослідник, публіцист і політик, а юридична фірма «С.» була охарактеризована як дуже відома. Предмет коментарів у щоденній програмі новин ЄСПЛ повторив, що оспорювані висловлювання стосувалися проєкту будівництва педіатричного відділення лікарні, думок заявника щодо Меморандуму про взаєморозуміння та політичної умотивованості причин зупинення такого будівництва. ЄСПЛ вважав поведінку P. R. та очолюваної ним юридичної фірми такою, що є сумісною з їхнім професійним обов'язком зберігати таємницю. Водночас P. R. міг розглядатися як публічна особа, яка добровільно піддала себе громадському контролю в силу своєї ролі в суспільстві і, що більш важливо, в політичній сфері, і, отже, зобов'язана проявляти більш високий рівень толерантності, ніж можна було б очікувати від непублічних осіб (див. рішення у справі Oberschlick v. Austria (№ 2), № 20834/92, § 29, від 1 липня 1997 року).

Суд повторив, що припущення щодо причин і можливих намірів інших осіб є оціночним судженням, а не констатацією факту, що підлягає доказуванню (див. рішення у справах Diena and Ozoliņš v. Latvia, № 16657/03, § 81, від 12 липня 2007 року; Ungváry and Irodalom Kft v. Hungary, № 64520/10, § 52, від 3 грудня 2013 року; та Axel Springer AG v. Germany (№ 2), № 48311/10, § 63, від 10 липня 2014 року).

ЄСПЛ нагадав свою прецедентну практику, згідно якої факт засудження особи в деяких випадках може бути важливішим за призначене покарання, незалежно від його суворості. Зокрема, факт кримінального покарання сам по собі може мати стримуючий вплив, навіть якщо сума, про яку йдеться, є помірною і особа легко може її сплатити. При цьому присудження відшкодування за наклеп повинно мати розумний зв'язок пропорційності з завданою репутації шкодою (див. рішення у справі Tavares de Almeida Fernandes and Almeida Fernandes v. Portugal, № 31566/13, § 77, від 17 січня 2017 року, та наведені у ньому рішення).

Висновки: дослідивши мотиви та висновки судів першої та апеляційної інстанції, ЄСПЛ постановив, що висловлювання, про які йшла мова, були оціночними судженнями, якщо розглядати їх у загальному контексті широкої критики зв'язку між політикою та державним управлінням, яку висловлював заявник. Також Суд зазначив, що заяви, про які йдеться, не набули широкого розповсюдження, оскільки вони не були предметом широкого обговорення, а місто Порту є відносно невеликим.

У світлі обставин цієї справи Суд визнав, що сам факт засудження заявника був явно непропорційним. Крім того, ЄСПЛ вказав на непропорційність сум морального відшкодування, які національні суди зобов’язали заявника сплатити на користь юридичної фірми «С.» та P. R. (5 000 євро та 10 000 євро відповідно), серйозності шкоди, завданої репутації цих двох зацікавлених сторін. На думку Суду, такі значні суми відшкодування не могли бути виправдані також з огляду на відсутність фактів того, що висловлювання заявника вплинули на діяльність юридичної фірми «С.» або на кар’єру P. R. як політика чи адвоката. Окремо ЄСПЛ підкреслив, що подібні судові рішення національних судів можуть мати «негативний вплив» на свободу вираження поглядів.

З огляду на викладене вище, Суд дійшов висновку, що у даній справі національні суди не здійснили збалансування конкуруючих прав у відповідності до критеріїв, встановлених у прецедентній практиці ЄСПЛ. Отже, втручання у право заявника на свободу вираження поглядів не було підкріплене відповідними та достатніми підставами. Зокрема, Суд виснував, що національні суди надали непропорційно великої ваги правам на репутацію та честь юридичної фірми «C.» і P. R., на відміну від права заявника на свободу вираження поглядів. Таким чином, національні суди перевищили надану їм свободу розсуду щодо обмеження дискусій, які становлять суспільний інтерес, і в даному випадку не було досягнуто розумного співвідношення пропорційності між, з одного боку, обмеженням права заявника на свободу вираження поглядів і, з іншого боку, переслідуваною законом метою.

Констатовані порушення: свобода вираження поглядів (ст. 10 Конвенції).

Ключові слова: право на свободу вираження поглядів, дифамаційні спори, межі критики публічних осіб