Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 07 березня 2024 року

у справі «VAGDALT v. HUNGARY»

за заявою № 9525/19

Щодо відсутності у біологічного батька можливості оскаржити погоджену органами влади заяву про визнання батьком його дитини іншого чоловіка та встановити своє батьківство

Фабула справи: заявник скаржився на неможливість оскаржити заяву про батьківство, зроблену іншим чоловіком, і встановити власне батьківство щодо своєї неповнолітньої доньки.

Правове обґрунтування: Суд вважав за доцільне розглянути скаргу з точки зору позитивних зобов'язань держави за статтею 8 Конвенції. При цьому він вважав, що його роль полягає саме в тому, щоб визначити, чи був досягнутий у цій справі справедливий баланс між відповідними конкуруючими інтересами і чи був процес прийняття рішення в цілому справедливим і чи він забезпечив заявникові необхідний захист його інтересів, захищених статтею 8 Конвенції. Суд зазначив, що у своїх попередніх рішеннях він вже визнавав, що дискреційні повноваження угорських національних органів влади у сфері встановлення батьківства, передбачені старим угорським Законом про сім'ю, самі по собі не були несумісними з гарантіями, що містяться у статті 8 Конвенції (див. рішення у справі Krisztián Barnabás Tóth v. Hungary, № 48494/06, § 33, від 12 лютого 2013 року).

Суд визнав, що у цій справі проведення процедури встановлення батьківства відповідало найкращим інтересам дитини, оскільки при вирішенні питання про надання дозволу на її порушення національні органи влади взяли до уваги відповідні обставини, включаючи сімейну ситуацію та оточення дитини, її стосунки із заявником та її інтереси у з'ясуванні свого сімейного статусу. Вони ретельно збалансували ці елементи, надали детальні обґрунтування своїх висновків і дійшли висновку, що невизначеність щодо її походження була шкідливою і негативно впливала на розвиток С.

Щодо способу, в який було проведено процедуру встановлення батьківства, Суд зазначив, що національне законодавство не дозволяло заявнику подати заяву про встановлення батьківства без згоди матері, навіть якщо це відповідало б найкращим інтересам дитини. Заявник також не мав жодних правових засобів, щоб б вплинути на відмову матері. Навпаки, органи влади знову зареєстрували Cs. H. як батька дитини, незважаючи на те, що його заява про батьківство суперечила встановленим фактам.

Суд зазначив, що він бере до уваги висновок прокуратури про те, що згідно з угорським законодавством реєстратор не зобов'язаний перевіряти батьківство дитини при повторній реєстрації Cs. H. як її батька. Однак він не може ігнорувати той факт, що національні органи влади повинні були повністю знати про остаточне рішення суду щодо біологічного походження дитини і про те, що сам заявник зробив заяву про визнання батьківства щодо С., але вони вирішили проігнорувати ці обставини. Такий підхід також фактично виключив будь-яку подальшу можливість для заявника домогтися визнання свого батьківства, незважаючи на встановлений біологічний факт, що він є батьком дитини. По-перше, він не міг ініціювати адміністративне провадження щодо врегулювання сімейного статусу дитини, оскільки запис про батьківство щодо С. був зроблений в актовому записі. Подруге, його звернення до органу опіки та піклування з проханням подати позов про встановлення батьківства також не дало жодних результатів.

Що стосується другої групи проваджень, Суд зазначив, що у справі заявника його можливості щодо встановлення зв'язку зі своєю дитиною були обмежені статтею 43 старого Закону про сім'ю. Хоча це положення було здатне захистити інтереси передбачуваних батьків, воно не враховувало осіб, які, як у ситуації заявника, були доведені як біологічні батьки дитини, чий батьківський статус не залишився вакантним у реєстрі (див. пункти 16 і 20 цього рішення). Лише якщо орган опіки та піклування визнавав, що з'ясування сімейного статусу відповідає найкращим інтересам дитини, призначався опікун ad litem, який відкривав провадження від імені дитини.

Суд зазначив, що, незважаючи на попередній висновок про те, що з'ясування батьківства дитини було в інтересах С., національні органи влади здійснили нову оцінку цього питання. Національні органи не можна критикувати за розгляд питання про те, чи можуть інтереси дитини переважати над інтересами заявника до вжиття будь-яких заходів, оскільки це провадження було чітко спрямоване на забезпечення балансу між інтересами дитини та інтересами біологічного батька. У зв'язку з цим Суд підкреслив, що нова оцінка найкращих інтересів дитини дала той самий результат, що й попередня: національні органи влади дійшли висновку, що невизначеність і суперечлива інформація про її походження негативно вплинули на психіку та емоційний розвиток С., що зумовило необхідність з'ясування її сімейного статусу. І все ж, Суд із занепокоєнням відзначив, що національним органам влади знадобилося 3 роки для того, щоб заново вирішити питання про найкращі інтереси дитини, призначити та доручити опікуну ad litem розпочати провадження у справі про скасування батьківства Cs. H. та встановлення батьківства заявника.

Висновки: Суд зазначив, що суди повторювали у своїх рішеннях, що сам факт юридичного визнання іншим чоловіком, Cs. H., свого батьківства, незважаючи на фактичні обставини такого визнання, був достатнім для відмови у задоволенні вимоги про визнання біологічного батьківства заявника. Суди не взяли до уваги той факт, що батьківство заявника стосовно С. було визначено остаточним судовим рішенням і не повинно було ставитися під сумнів. Суд також зазначив, що подальша спроба виправити бездіяльність опікуна виявилася марною, оскільки через встановлений законом строк для оскарження батьківства стверджуваного батька новий позов опікуна про оскарження батьківства Cs. H., поданий від імені С., не розглядався через сплив відповідного строку.

У зв'язку з цим Суд підкреслив, що відповідальність держави за Конвенцією може наставати за дії всіх її органів, агентів та службовців. Це міркування стосується і опікуна ad litem, призначеного для представництва інтересів С., який повинен був використати всі правові засоби, необхідні для врегулювання її сімейного статусу. Не зробивши цього вчасно, тобто до спливу відповідного строку, він фактично позбавив заявника можливості встановити правові відносини зі своєю дитиною.

Підсумовуючи, Суд визнав, що національне законодавство містить певні гарантії, які дозволяють врахувати всі інтереси перед прийняттям будь-якого рішення про порушення провадження, яке може вплинути на сімейний статус дитини. Однак, за конкретних обставин цієї справи, їхньому практичному застосуванню щодо заявника було приділено мало уваги, і не схоже, що розгляд його справи органами влади забезпечив належне врахування його прав та інтересів. Суд також із занепокоєнням відзначив кількість повторних розглядів, які скасовували попередні висновки, рішення, які були явно несумісні з фактичними обставинами конкретної справи, і, нарешті, поведінку опікуна ad litem. Відповідно, затягування провадження неминуче зменшувало і, зрештою, звело нанівець будь-яку перспективу його успішного завершення. Розглянувши, яким чином усі ці елементи, у сукупності вплинули на ситуацію заявника, Суд дійшов висновку, що, навіть з урахуванням свободи розсуду, залишеної Державі, вона не змогла забезпечити заявнику повагу до його сімейного життя, на яку він мав право за Конвенцією.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: права батьків, право на повагу до свого сімейного життя, принцип якнайкращого забезпечення інтересів дитини