Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 22 грудня 2020 року

у справі «SCHWEIZERISCHE RADIO- UND FERNSEHGESELLSCHAFT ET PUBLISUISSE SA c. SUISSE»

за заявою № 41723/14

Щодо зобов'язання судом телерадіокомпанії та рекламно-маркетингової компанії транслювати рекламний ролик

Фабула справи: посилаючись на статтю 10 Конвенції, компанії-заявниці скаржилися, що їх зобов’язали транслювати рекламний ролик, що, на їхню думку, завдало шкоди їхній діловій репутації

Правове обґрунтування: Суд вважав, що зобов’язання транслювати спірний комерційний ролик становило «втручання державного органу» в право компаній-заявниць на свободу вираження поглядів. Щодо того, чи було втручання передбачене законом, Суд зазначив, що Федеральний закон про радіо і телебачення в принципі не забороняє трансляцію такого ролику. Він також зазначив, що відповідно до пункту 2 статті 35 Федеральної Конституції будь-яка особа, яка виконує завдання від імені держави, повинна поважати основні права та сприяти їх реалізації. Це особливо стосувалося випадків, коли приватна компанія отримала ліцензію на виконання завдань, що належать до сфери державної служби. У зв’язку із цим Федеральний Верховний суд постановив, що, хоча перша компанія-заявниця мала право на повну автономію в тому, що стосувалося редакційного вибору у своїх програмах, це не має відношення до реклами, враховуючи, що така діяльність спрямована на забезпечення фінансування для її програм. Він зазначив, що така додаткова економічна діяльність була тісно пов’язана з юридичними повноваженнями компанії. Він стверджував, що як привілейований власник франшизи у Швейцарській Конфедерації і як отримувач державного фінансування за рахунок ліцензійного збору за аудіовізуальне зображення компанія-заявник не користувалася такою самою свободою, як приватна компанія, хоча пов’язані з рекламодавцями за допомогою приватно-правових контрактів. Верховний суд постановив, що особливий статус, наданий першій компанії-заявниці в межах її повноважень, серед засобів масової інформації у швейцарському медійному просторі надавала компаніям-заявникам значні переваги на ринку реклами. Він дійшов висновку, що компанії-заявниці мають дотримуватись у сфері реклами основних прав у розумінні пункту 2 статті 35 Федеральної Конституції. Ураховуючи свободу розсуду, надану Договірним Сторонам, особливо в галузі реклами, ЄСПЛ постановив, що висновки Федерального Верховного суду не були ні явно необґрунтованими, ні свавільними. ЄСПЛ зазначив, що були підстави передбачити інші більш деталізовані рішення або навіть протилежне обґрунтування, але аргументація Федерального Верховного суду не була новою і випливала з його усталеної практики.

З урахуванням їхніх повноважень та статусу ЄСПЛ визнав, що компанії-заявниці, які завжди могли звернутися, в разі необхідності, за відповідною юридичною консультацією і які, крім того, були висококваліфікованими спеціалістами в аудіовізуальній галузі, не могли обґрунтовано стверджувати, що застосування пункту 2 статті 35 Федеральної Конституції та правових наслідків, які із цього випливають, не були передбачуваними. Отже, втручання було «передбачене законом».

Що стосується законності втручання, ЄСПЛ встановив, що воно мало на меті гарантувати плюралізм, необхідний для функціонування демократичного суспільства та «захисту прав інших».

Щодо пропорційності втручання ЄСПЛ зазначив, що спірна реклама виходила за межі звичайного рекламного контексту, що спонукало суспільство придбати певний товар. Спірна реклама була частиною мультимедійної кампанії, у межах якої асоціація прагнула підвищити обізнаність про свій вебсайт та інформацію щодо захисту тварин, яку можна знайти на сайті. Асоціація, яка вважала, що ця інформація не транслюється в програмах інших ЗМІ, зокрема в програмах компанії-заявниці, намагалася привернути увагу до цього питання. У цьому контексті ЄСПЛ постановив, що асоціація мала право реалізувати свободу вираження поглядів із цією метою. ЄСПЛ зазначив, що комерційний ролик відрізнявся від першого варіанта, який заявники погодились транслювати, лише тим, що ЗМІ в цілому не розповсюджували інформацію асоціації і що він конкретно не мав на увазі першу компанію-заявницю, яка приховала таку інформацію. Він вважав, що цей аспект кампанії асоціації стосувався дискусії, що становила суспільний інтерес.

Висновки: ЄСПЛ також зазначив, що компанії-заявниці вважали, що вони були відчужені / відкинуті та що було завдано шкоди їхній репутації. У зв’язку із цим Верховний Федеральний суд постановив, що сам факт побоювання, що реклама може завдати шкоди репутації останній, є недостатніми для виправдання відмови в її трансляції, оскільки свобода вираження поглядів, серед іншого, допускає критику не лише державних органів влади, але також фізичних осіб або приватних компаній, які виконували завдання від імені держави.

ЄСПЛ не вбачив підстав для відступу від такої оцінки. Він повторив, що, зважаючи на особливе становище у швейцарському медіасередовищі, перша компанія-заявниця повинна була сприйняти критичні зауваження та розповсюдити їх на своїх каналах мовлення, навіть якщо це стосувалося інформації чи ідей, які ображали, шокували чи хвилювали. Такими були вимоги плюралізму, толерантності та широкодумства, без яких немає демократичного суспільства. Крім того, він зазначив, що телевізійним глядачам було очевидно, що в рекламному ролику висвітлена думка третьої сторони. Цей ролик, звичайно, був представлений у дуже провокаційній формі, але явно представляв собою комерційний ролик, який не був пов’язаний із графіком програмування, запропонованим першою компанією-заявницею.

Таким чином, ЄСПЛ вважав, що обов’язок, покладений на компанії-заявниці щодо трансляції спірної реклами, не становив непропорційного втручання в їхнє право на свободу вираження поглядів, а отже, був «необхідним у демократичному суспільстві»

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на свободу вираження поглядів (ст. 10 Конвенції).

Ключові слова: правовий статус медіа, захист ділової репутації, вимога публікації реклами