Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 12 січня 2021 року

у справі «SVILENGAĆANIN AND OTHERS v. SERBIA»

за заявами № 50104/10 та дев’ятьох інших

Щодо права судів вступати в інституційні відносини

Фабула справи: заявники в цій справі є чинними, колишніми чи тими, хто пішов у відставку, офіцерами збройних сил, які оскаржували розрахунок Міністерством оборони їхніх заробітних плат на національному рівні.

Посилаючись на статтю 6 Конвенції, заявники скаржилися, що Верховний суд не був неупередженим судом з огляду на зустріч із посадовцем Міністерства оборони і що національні суди непослідовно застосовували судову практику.

Правове обґрунтування: ключовим питанням у цій справі було те, чи могла за обставин цієї справи зустріч із представником Міністерства оборони, яке в подальшому було стороною провадження, викликати сумнів у неупередженості Верховного суду тією мірою, щоб поставити під сумнів безсторонність палат, які розглядали касаційні скарги заявників на останньому етапі. ЄСПЛ також мав розглянути, чи сам Верховний суд та його палати надали достатні гарантії для виключення будь-якого законного сумніву у своїй упередженості. Хоча точка зору заявників була важливою, ключовим фактором була наявність установлених фактів, які могли б викликати сумніви в неупередженості з точки зору зовнішнього наглядача.

Ці справи в національних судах розглядалися за участю низки сторін, зокрема і заявників, проти виконавчого органу влади (Міністерства оборони) і стосувалися складного фактичного і правового питання, яке також мало значний вплив на військовий бюджет. У такому контексті Верховний суд вправі шукати методи ефективного вирішення значного притоку кількості справ на національному рівні, зокрема, якщо у зв’язку із цим виникають попередні питання юрисдикції, що належать до його компетенції, або якщо результат може призвести до досудового врегулювання.

Зустріч була не приватною щодо триваючої справи, а публічною, яка проводилася поза рамками будь-якого провадження в самому Верховному суді. Якби ці справи перебували на розгляді Верховного суду, то проведення зустрічі лише з однією зі сторін для обговорення питань, за цих конкретних обставин, могло викликати проблему. Однак на той час ані справи заявників, ані інші подібні справи не розглядалися Верховним судом; більшість позовів заявників ще навіть не були подані до суду першої інстанції.

Більше того, скарги стосувалися суду останньої інстанції звичайного судового провадження в Сербії, яка складалася з виключно професійних суддів із гарантією їх незмінюваності. У цій справі не було жодних достатніх причин сумніватись у здатності суддів ігнорувати сторонні міркування. Від них у принципі очікували дотримання закону допоки не буде встановлено фактів, які можуть викликати сумніви у їх неупередженості з точки зору зовнішнього наглядача.

Вилучення однієї справи як провідної для всіх інших жодним чином не поставило під загрозу безсторонній процес прийняття рішення, оскільки в разі необхідності це було стандартним процесуальним заходом, який міг зменшити кількість справ, що перебувають на розгляді шляхом їх досудового врегулювання або їх вирішення судами нижчих інстанцій.

Що стосується впливу на прийняття судами нижчих інстанцій рішення, останні скористалися своїм законодавчо встановленим правом звернення за правовим висновком до суду вищої інстанції у зв’язку з явно непослідовною / неузгодженою практикою з оскаржуваного питання. Верховний суд надав комплексне тлумачення відповідного законодавства, яке викликало двозначність, надав вказівку судам нижчих інстанцій щодо цього питання та був обмежений своєю судовою роллю у визначенні того, хто і якими повноваженнями наділений. Також не було жодних ознак того, що Верховний суд змінив своє тлумачення законодавства в результаті зустрічі. Окрім того, Конституційний суд зрештою підтримав правове тлумачення Верховного суду.

У підсумку, підкреслюючи важливість зовнішнього вигляду усього процесу в цьому контексті, з урахуванням усіх обставин справи та вищенаведених міркувань, проведення зустрічі не ставило під сумнів об’єктивну неупередженість Верховного суду в прийнятті ним рішень по касаційним скаргам заявників на рішення судів нижчих інстанцій. Залишилося питання того, що заявники, можливо, не вважали Верховний суд повністю вільним від упередженості після зустрічі. Однак наявність таких відчуттів та побоювань із їхнього боку не була достатньою для встановлення того, щоб вони були об’єктивно виправданими в розумінні усталеної практики Суду.

Висновки: суди вправі вступати в інституційні відносини тією мірою, якою це відповідає вимозі безсторонності суддів. Окрім того, вони мають установити належний баланс між необхідністю збереження безсторонності та її вигляду з одного боку та зацікавленістю судів в отриманні необхідної інформації для ефективного вирішення значного притоку справ з іншого. Зустрічі з будь-якою зацікавленою стороною, навіть із державним органом, із питань, що є предметом триваючого чи майбутнього судового розгляду, мають проводитись у спосіб, який не підриває процесу прийняття рішень та довіри суспільства до судів.

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на справедливий суд (ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: принципи здійснення правосуддя, спори щодо публічної служби, принцип неупередженості суддів