Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 березня 2021 року

у справі «KARAHASANOĞLU v. TURKEY»[1]

за заявами № 21392/08 та двох інших

Щодо оцінки тривалості заборон на активи генерального директора колишніх державних банків

Фабула справи: справа стосувалася, зокрема, провадження у фінансовому спорі стосовно генерального директора колишніх державних банків та тривалості заборон, накладених на його активи національними судами з метою забезпечення позову. Заявник у цій справі скаржився на несправедливість провадження, зокрема його зупинення та те, що йому довелося нести тягар судових витрат; на неприсудження гонорару адвокату пропорційно сумам, що вимагав скаржник, та на непропорційне втручання в майнові права заявника у зв’язку з тривалими арештами його майна, накладеними судами як забезпечення позову скаржника.

Правове обґрунтування: ЄСПЛ підкреслив, що в попередніх справах, де тривалі превентивні заходи мали наслідком порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, констатація порушення ґрунтувалася на сукупності факторів. Хоча тривалість часу, впродовж якого ці заходи були чинними, є ключовою частиною оцінки Суду (див. Forminster Enterprises Limited, цит. вище, § 77), обсяг та характер цих обмежень, а також наявність чи відсутність процесуальних гарантій є не менш важливими.

До прикладу, у справі JGK Statyba Ltd and Guselnikovas (цит. вище, §§ 130–33) порушення було обумовлене не лише тим фактом, що обмеження діяли більше ніж 10 років, а й тим, що національні суди не розглянули жоден з альтернативних чи менш обмежувальних заходів і розглядали це питання непослідовно, особливо з урахуванням того, що права власності компанії-заявника вже були встановлені попереднім остаточним та обов’язковим рішенням суду.

У справі Džinić (цит. вище, §§ 70–82), де заходи тривали два з половиною роки в рамках кримінального провадження, ЄСПЛ встановив, що такий захід був непропорційним, оскільки вартість конфіскованого майна була майже в 9 разів більша, аніж дохід, отриманий у результаті вчинення правопорушення, і національні суди не здійснили оцінку цього.

У справі Uzan and Others (цит. вище, §§ 212–15) на заявників були покладені тимчасові заборони у зв’язку з тим, що їхні родичі чи їхні керівники були обвинувачені в нецільовому використанні коштів державного бюджету в рамках діяльності банку. Для деяких заявників ці заходи тривали більше 10 років, тим часом як щодо інших все ще застосовувалися заходи на час ухвалення рішення Судом. ЄСПЛ, дійшовши висновку про наявність порушення, взяв до уваги декілька факторів. Хоча він зазначив, що початкова реалізація цих заходів могла вважатися пропорційною, обсяг обмежень був надто широким і з часом став непропорційним. У зв’язку із цим ЄСПЛ підкреслив, що заявники не змогли скористатися будь-яким індивідуальним переглядом цих заходів, що були вжиті автоматично, загально та негнучко і застосовувалися після припинення кримінального провадження чи ухвалення виправдувального вироку, і рішення про сплату було скасовано компетентними судами. Крім того, заявники не могли скористатися жодними процесуальними гарантіями для ефективного оскарження цих заходів, що були застосовані до них у рамках кримінального провадження, сторонами якого вони не були. Зрештою Суд відзначив, що в матеріалах справи не було доказів того, що самі заявники були причетні до вчинення злочинів.

Висновки: ЄСПЛ наголосив, що загальна тривалість тимчасових заборон у межах оскаржуваного провадження стосовно заявника була значною. Хоча Суд надає особливу вагу цьому факту, він має взяти до уваги інші відповідні фактори для з’ясування того, чи сукупна тривалість тимчасових заборон, накладених на активи заявника, була компенсована урівноважувальними інтересами у справі. У зв’язку із цим Суд підкреслив, що обсяг тимчасових заборон щодо заявника не був непропорційним майновим втратам, заявленим Фондом до заявника. Оскільки заявник міг у разі припинення провадження не на його користь оголосити себе банкрутом і на всі його активи було накладено арешт для задоволення вимог Фонду, вартість його заморожених активів не перевищувала фінансових ризиків, з якими він зіштовхнувся. Крім цього, національні суди поступово скорочували обсяг застосування цих заходів для того, щоб надати заявникові можливість користуватися своїм рухомим майном та використовувати свою заробітну плату та пенсію за віком. Що більш важливо, національні суди не затягували з переглядом обсягу та міри цих заходів з урахуванням складності справи. Оскаржувані заходи були предметом судового перегляду за клопотанням заявника, і тому не могли вважатися такими, що застосовні автоматично чи негнучким чином. Зрештою, ЄСПЛ також визнав доцільним те, що тимчасові заборони були прийняті під час провадження, яке стосувалося відповідальності заявника як колишнього генерального директора банків за схвалення значної кількості кредитів більшості акціонерам банків, і що національні суди знайшли певні елементи в матеріалах справи, що вказували на його винуватість. Наведені вище міркування є достатніми для висновку Суду, що за обставин цієї справи тимчасові заборони не становили непропорційного втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном.

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на захист права власності (ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції).

Ключові слова: правила розподілу судових витрат, доступ до правосуддя, справа про банкрутство, відповідальність директорів, захист права власності