Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 березня 2021 року

у справі «KARAHASANOĞLU v. TURKEY»

за заявами № 21392/08 та двох інших

Щодо покладення на боржника судових витрат у провадженні, в якому суди вирішили, що позов втратив мету

Фабула справи: справа стосувалася, зокрема, провадження у фінансовому спорі стосовно генерального директора колишніх державних банків та тривалості заборон, накладених на його активи національними судами з метою забезпечення позову. Заявник у цій справі скаржився на несправедливість провадження, зокрема його зупинення та те, що йому довелося нести тягар судових витрат; на неприсудження гонорару адвокату пропорційно сумам, що вимагав скаржник, та на непропорційне втручання в майнові права заявника у зв’язку з тривалими арештами його майна, накладеними судами як забезпечення позову скаржника.

Правове обґрунтування: ЄСПЛ підкреслив, що визначення судових витрат у цій справі охоплюється пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. Robins v. the United Kingdom, 23 вересня 1997 року, §§ 28 та 29, Reports of Judgments and Decisions 1997-V; Rotaru v. Romania [ВП], no. 28341/95, § 78, ECHR 2000-V; та Pyrobatys A.S. Restrukturalizacii v. Slovakia (dec.), no. 40050/06, § 59, 3 листопада 2011 року), а тому є застосовним.

ЄСПЛ нагадав, що вимога про сплату судового збору цивільним судам у зв’язку з позовами, які вони покликані розглянути, не може розглядатись як обмеження права на доступ до суду, що саме собою є несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. Stankov v. Bulgaria, no. 68490/01, § 52, 12 липня 2007 року). Проте, сума збору, оцінена у світлі конкретних обставин цієї справи, зокрема здатність заявника сплатити її та стадія провадження, на якій було застосовано таке обмеження, є факторами, що грають ключову роль для визначення того, чи скористалась особа своїм правом на доступ до суду та чи було «…слухання судом» (див. Kreuz v. Poland, no. 28249/95, § 60, ECHR 2001-VI).

ЄСПЛ визнав, що ключове питання в цій скарзі стосувалося того, чи був заявник зобов’язаний відшкодувати судові витрати у спорі з Фондом Фонду страхування банківських вкладів (The Savings Deposit Insurance Fund), незважаючи на той факт, що спір не був розглянутий по суті у зв’язку із втратою цими провадженнями сенсу в силу врегулювання заборгованості між Фондом та третіми особами. З огляду на скаргу заявника ЄСПЛ не визнав, що ця справа стосувалася стверджуваного «надмірного характеру витрат» чи питання «доступу до суду». Крім цього, ця справа не має нічого спільного із ситуацією у справі Sace Elektrik Ticaret ve Sanayi A.Ş. v. Turkey (no. 20577/05, 22 жовтня 2013 року), у якій йшлося про автоматичний та надмірний штраф, накладений на компанію-заявника, за порушення безуспішного провадження проти банку, переданого в управління Фонду, в якому суди не були наділені дискреційними повноваженнями із цих питань і закон не передбачав максимальної межі розміру штрафу. Зрештою, незважаючи на те, що провадження у справі заявника не завершилось ухваленням рішення по суті, воно по факту завершилося на користь заявника, коли суди визнали позов позбавленим мети (див. mutatis mutandis, Pyrobatys A.S. Restrukturalizacii, цит. вище, § 63). Із цієї причини Суд розгляне скаргу з точки зору вимог справедливості.

Суд не вважає необґрунтованим те, що національні суди реалізують повноваження з визначення того, яка сторона сплачує судові витрати, коли справа не може бути розглянута по суті. ЄСПЛ далі взяв до уваги тлумачення судами національного законодавства, за яким у випадках, якщо провадження стає недоцільним, суди, з метою ухвалення рішення стосовно судових витрат, можуть prima facie визначити, хто мав рацію на момент подачі позову. ЄСПЛ також зазначив, що жодних винятків із цього правила не існує ані в праві, ані в тлумаченні судами. З урахуванням цього завдання Суду полягало не в тому, щоб абстрактно переглядати національне право, а в тому, щоб розглянути питання того, в який спосіб це право застосовувалося до заявника. За конкретних обставин справи це означає, що Суд мав визначити, чи не поставив обов’язок сплати судового збору заявника у явно невигідне становище порівняно з Фондом.

Висновки: ЄСПЛ підкреслив, що національні суди не визнали позов Фонду до заявника явно необґрунтованим. У висновках експертів, наданих під час провадження, було встановлено, що видача кредитів компаніям основного акціонера банку не відповідала національному законодавству та добросовісній банківській діяльності. Із цієї підстави суди встановили, що умови для особистого банкрутства заявника були дотримані. Заявник мав можливість надати свої аргументи проти цих висновків та не зазнав будь-яких процесуальних труднощів. Зрештою, Фонду не можна було дорікнути в тому, що він порушив зловмисний чи необґрунтований позов до заявника, або в недостатній старанності у продовженні провадження. Тому ЄСПЛ дійшов висновку, що відповідальність за судові витрати була визначена національними судами у справедливий та змагальний спосіб.

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: правила розподілу судових витрат, доступ до правосуддя, справа про банкрутство