Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 23 травня 2024 року

у справі «SAAKASHVILI v. GEORGIA»[1]

за заявами №№ 6232/20 та 22394/20

Щодо допустимості показань свідків у кримінальному провадженні за фактом вчинення службового злочину

Фабула справи: заявник, пан Міхеїл Саакашвілі, який зараз є громадянином України і народився в 1967 році, наразі відбуває тюремне ув'язнення в Грузії, скаржився за статтею 6 §§ 1 і 3 (d), що його засудження від 28 червня 2018 року через його передбачувану роль у фізичному нападі на члена парламенту В.Г. ґрунтувалося на неперевірених свідченнях з чужих слів.

Заявник скаржився за статтею 6 §§ 1 і 3 (d) і статтею 7 на те, що його засудження від 5 січня 2018 року у зв'язку з президентським помилуванням ґрунтувалося на неперевірених показаннях з чужих слів, що судді суду першої інстанції не вистачало незалежності та неупередженості (див. пункт 26 вище) і що він не міг передбачити, що здійснення повноважень щодо президентського помилування, якими він був наділений в силу своєї посади Президента і глави держави, може призвести до кримінальної відповідальності.

Заявник також скаржився у зв'язку з обома заявами на те, що прихований намір влади полягав у використанні кримінально-правового механізму проти нього з метою його політичного переслідування, що є порушенням статті 18 Конвенції у поєднанні зі статтями 6 і 7.

Заявника, колишнього президента Грузії, було заочно засуджено за двома окремими кримінальними провадженнями та призначено покарання у вигляді шести років позбавлення волі за сукупністю вироків, яке він наразі відбуває. Провадження відбулися після зміни уряду в Грузії в 2012 році на тлі кримінальних розслідувань, у тому числі проти колишніх високопосадовців, зокрема, за скаргами на порушення прав людини за часів президентства заявника та правління його партії.

У червні 2018 року в рамках першого провадження (заява № 6232/20) заявника було визнано винним у співучасті у вчиненні кримінально караного побиття та зловживанні владою шляхом застосування насильства з метою організації за допомогою високопосадовців Міністерства внутрішніх справ нападу у 2005 році на тодішнього народного депутата.

У січні 2018 року в рамках другого провадження (заява № 22394/20) заявник був визнаний судом першої інстанції, який засідав у складі колегії з одного судді, винним у зловживанні владою посадовою особою, яка обіймає політичну посаду, за помилування у 2008 році чотирьох колишніх високопосадовців Департаменту конституційної безпеки, які були засуджені за вбивство Sandro Girgvliani у 2006 році («справа про вбивство Гіргвліані»). Це помилування скоротило їхні терміни ув'язнення (від шести з половиною до семи з половиною років) вдвічі.

Заявник безуспішно оскаржував обвинувальні вироки. Під час обох судових розглядів він оскаржував свідчення Н.Б. (колишнього голови грузинського парламенту) та І.О. (колишнього міністра уряду заявника).

Правове обґрунтування: хоча стаття 6 гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів як таких, що в першу чергу є предметом регулювання національного законодавства (див. рішення у справах Schenk v. Switzerland, від 12 липня 1988 року, § 46, Series A № 140; Jalloh v. Germany [GC], №. 54810/00, §§ 94-96, ECHR 2006-IX; та Moreira Ferreira v. Portugal (no. 2) [GC], № 19867/12, § 83, 11 липня 2017 року). Таким чином, в обов'язки Суду не входить принципово визначати, чи можуть певні види доказів - наприклад, докази, отримані незаконно з точки зору національного законодавства, - бути прийнятними або, більше того, чи був заявник винним чи невинним. Питання, на яке необхідно відповісти, полягає в тому, чи було провадження в цілому (включаючи спосіб отримання доказів) справедливим. Це передбачає вивчення «незаконності», про яку йдеться, і - якщо йдеться про порушення іншого права, передбаченого Конвенцією, - характеру виявленого порушення (див. рішення у справі Bykov v. Russia [GC], no. 4378/02, § 89, від 10 березня 2009 року; Lee Davies v. Belgium, № 18704/05, § 41, від 28 липня 2009 року; і Prade v. Germany, № 7215/10, § 33, від 3 березня 2016 року).

При визначенні того, чи було провадження в цілому справедливим, необхідно також враховувати, чи були дотримані права захисту. Зокрема, необхідно встановити, чи була заявнику надана можливість оскаржити достовірність доказів та заперечити проти їх використання (див. рішення у справі Szilagyi v. Romania, no. 30164/04, 17 грудня 2013 року). Дійсно, згідно зі статтею 6 § 3 (d), перш ніж обвинувачений може бути засуджений, всі докази проти нього, як правило, повинні бути представлені в його присутності на публічному судовому засіданні з метою забезпечення змагальності сторін. Винятки з цього принципу можливі, але вони не повинні порушувати права захисту, які, як правило, вимагають, щоб обвинуваченому була надана адекватна і належна можливість відводу і допиту свідка, який свідчить проти нього, - як під час дачі ним показань, так і на більш пізній стадії провадження (див. рішення у справі Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom [GC], №№ 26766/05 і 22228/06, § 118, ЄСПЛ). Крім того, необхідно брати до уваги якість доказів, включаючи питання про те, чи ставлять обставини, за яких вони були отримані, під сумнів їхню надійність або точність (див., серед інших джерел, згадане вище рішення у справі Bykov, § 90, і рішення у справі Lisica v. Croatia, № 20100/06, § 49, від 25 лютого 2010 р.). Хоча проблема справедливості не обов'язково виникає, якщо отримані докази не були підтверджені іншими матеріалами, можна зазначити, що якщо докази є дуже вагомими і немає ризику їхньої ненадійності, потреба в підтверджуючих доказах відповідно слабшає (див. Lee Davies, згадане вище, § 42; Bykov, згадане вище, § 90; і Bašić v. Croatia, № 22251/13, § 48, від 25 жовтня 2016 року).

Висновки: у першій серії проваджень показання, надані І.О., Н.Б. та колишнім начальником ОМОНу, були показаннями з перших рук, а не з чужих слів. Аналогічно, у другій групі проваджень показання І.О. були прямим доказом, оскільки він заявив, що заявник неодноразово запевняв його, що обіцяв помилувати зазначених працівників міліції і мав намір виконати ці обіцянки в повному обсязі. Крім того, суд першої інстанції мав у своєму розпорядженні велику кількість непрямих доказів, які допомогли встановити мотив заявника для вчинення злочину, а також можливість вчинити цей злочин. Стверджувана особиста неприязнь між І.О. та Н.Б. і заявником не була достатньою підставою для Суду поставити під сумнів оцінку національними судами достовірності та надійності їхніх показань. У цьому зв'язку важливо, що заявник мав можливість допитати обох свідків під час судових засідань в обох кримінальних провадженнях та оскаржити достовірність їхніх показань, і що національні суди належним чином розглянули ці питання у своїх вмотивованих рішеннях. Суд не знайшов жодного свавілля в наведених причинах; той факт, що обидва свідки були допитані під присягою, був достатньою гарантією для національних судів розглядати показання цих свідків як достовірні докази. Враховуючи межі, які обмежують Суд у виконанні його наглядової функції щодо прийнятності доказів, не можна стверджувати, що спосіб, у який національні суди у цій справі використовували докази в обох кримінальних справах, порушував Конвенцію.

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на справедливий суд (п.п. 1 та 3 ст. 6 Конвенції) в частині оцінки доказів національними судами.

Ключові слова: справедливість судового розгляду, принципи здійснення правосуддя, вимоги до судової влади, дослідження доказів судом, критерії допустимості доказів