Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 18 березня 2021 року

у справі «TORTLADZE v. GEORGIA»

за заявою № 42371/08

Щодо відсутності належного й достатнього судового нагляду за законністю обшуку консульських приміщень

Фабула справи: посилаючись на пункт 1 статті 6 та пункт 1 статті 8 Конвенції, заявник скаржився на стверджувану незаконність та відсутність обґрунтування обшуку приміщень консульства й несправедливість кримінального провадження з огляду на використання доказів, отриманих у результаті обшуку.

Заявник у цій справі є громадянином Грузії, народився 1964 року та проживає в м. Тбілісі. На час подій у цій справі він був Почесним Генеральним Консулом Кот-д’Івуару в Грузії. Як вбачалося з матеріалів справи, час від часу від також виконував функції консульського кур’єра. Ця справа стосувалася, зокрема, проведення в рамках попереднього досудового розслідування обшуку в офісі Почесного Генерального Консула Кот-д’Івуару в Грузії та посилання національних судів на докази, здобуті в результаті такого обшуку.

Правове обґрунтування: сторони зійшлися в думці про те, що обшук консульських приміщень становив втручання у права заявника за статтею 8 Конвенції. Суд не вбачив підстав для іншого висновку щодо цього (див., серед інших прикладів, Modestou v. Greece, no. 51693/13, § 29, 16 березня 2017 року; Saint-Paul Luxembourg S.A., цит. вище, §§ 37 та 39; Wieser and Bico Beteiligungen GmbH v. Austria, no. 74336/01, § 43, ECHR 2007-IV; та Panteleyenko v. Ukraine, no. 11901/02, § 47, 29 червня 2006 року).

Стосовно питання того, чи було втручання згідно із законом, Суд підкреслив, що обшук було проведено в рамках кримінального розслідування, порушеного на підставі тверджень про володіння та збут незаконних наркотичних речовин. «Обшук у невідкладних обставинах» був передбачений статтями 13 та частинами другою і четвертою статті 290 КПК, чинного на час подій. Із цього слідувало, що втручання мало основу у відповідному національному законодавстві. Що стосується аргументу заявника про те, що обшук порушував статтю 328 КПК тією мірою, що він був проведений без згоди керівника дипломатичної місії, ЄСПЛ зазначив, як підкреслили національні суди, що в цьому положенні прямо вказувалося, що ним врегульовувалася процедура обшуків приміщень дипломатичних представництв, а тому це не стосувалося справи заявника.

Щодо сумісності обшуку з вимогами Віденської Конвенції про консульські зносини ЄСПЛ підкреслив, що національні суди ретельно дослідили відповідні принципи міжнародного права стосовно питання консульського імунітету та надали обґрунтовану відповідь на аргументи заявника. Не було сумнівів у тому, що обшук переслідував легітимну мету, а саме: запобігання злочину та захист прав інших осіб (див. Modestou, § 39, K.S. and M.S. v. Germany, § 36, Gerashchenko, § 128, та Smirnov, § 40, цит. вище). Залишається розглянути питання того, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві». У зв’язку із цим Суд сфокусувався на твердженнях заявника про недостатній захист від свавільності та відсутність належних гарантій.

Починаючи з рішення про проведення обшуку, в цій справі обшук було проведено на основі рішення керівника департаменту поліції 25 серпня 2005 року за відсутності попереднього дозволу суду. У цьому рішенні не було посилань на будь-які відповідні факти і воно не було складене в точному формулюванні. Не було жодних посилань на предмети, які розшукуються, наприклад, наркотичні речовини; не було зазначено інформації про можливий зв’язок між розслідуваною справою та консульськими приміщеннями (порівняйте, Modestou, цит. вище, § 46). Крім цього, в рішенні не наводилися жодні нагальні обставини, які ймовірно вимагали невідкладного проведення обшуку без попереднього дозволу суду (див. у зв’язку із цим ч. 3 статті 290 КПК). На думку Суду, відсутність дозволу суду в цій справі була особливо проблематичною. Примітно, що відповідні слідчі органи визнали за доцільне звернутися до Міністерства закордонних справ за день до проведення обшуку (див. пункт 7 цього рішення). Проте впродовж цього періоду з незрозумілих причин вони не змогли отримати дозвіл суду на проведення обшуку. На думку Суду, Уряд за обставин цієї справи не обґрунтував використання невідкладної процедури обшуку (порівняйте, Dragoş Ioan Rusu v. Romania, no. 22767/08, § 41, 31 жовтня 2017 року).

Водночас Суд не міг ігнорувати факт того, що обшук супроводжувався низкою процесуальних гарантій. Так, офіцерів поліції супроводжував представник МЗС, якому було дозволено бути присутнім упродовж проведення слідчого заходу. Обшук фіксувався на відео, запис якого відтворювався в суді; заявник також був присутнім під час обшуку. Крім цього, заявник жодного разу не стверджував, що під час обшуку були вилучені будь-які інші предмети, особливо ті, що стосуються його роботи (порівняйте, Smirnov, цит. вище, § 48).

Висновки: що стосується судового контролю, ЄСПЛ підкреслив, що відсутність попереднього дозволу суду на обшук могла бути урівноважена наявністю ex post factum судового розгляду (див. Heino v. Finland, no. 56720/09, § 45, 15 лютого 2011 року). Проте такий розгляд має бути ефективним за конкретних обставин розглядуваної справи (див. Smirnov, цит. вище, § 45 коротко). У цій справі ex post factum судовий розгляд було проведено оперативно, 26 серпня 2005 року (див. пункт 14 цього рішення). Проте Суд зазначив, як ним уже було встановлено в рішеннях проти Грузії, хоча і в контексті розгляду справедливості кримінального провадження за статтею 6 Конвенції, що судовий розгляд після обшуку не є належним та достатнім для цілей встановлення обставин обшуку (див. Kobiashvili v. Georgia, no. 36416/06, §§ 67–69, 14 березня 2019 року, та Megrelishvili v. Georgia [Комітет], no. 30364/09, § 35, 7 травня 2020 року). ЄСПЛ вважав, що аналогічний висновок є виправданим і за статтею 8 Конвенції в цій справі. Національний суд у своєму рішенні не з’ясовував питання необхідності проведення обшуку за невідкладних обставин (див. Stoyanov and Others v. Bulgaria, no. 55388/10, § 130, 31 березня 2016 року). Також ним не було розглянуто питання необхідності такого заходу в демократичному суспільстві та його пропорційності (див. пункт 15 цього рішення; порівняйте Doroż v. Poland, no. 71205/11, § 28, 29 жовтня 2020 року; див. також, mutatis mutandis, Hambardzumyan v. Armenia, no. 43478/11, § 46, 5 грудня 2019, та Zubkov and Others v. Russia, nos. 29431/05 та 2 інші заяви, §§ 97–98, 7 листопада 2017 року). Убачається, що суд мав би це зробити, оскільки частина друга статті 13 КПК чітко передбачала оцінку законності та обґрунтованості обшуку і вилучення, проведених за відсутності дозволу суду (див. частину другу статті 13 КПК, наведену в пункті 36 цього рішення; порівняйте Ivashchenko v. Russia, no. 61064/10, § 89, 13 лютого 2018 року).

ЄСПЛ зазначив, що хоча, як стверджував Уряд, національні суди справді переглянули законність обшуку, вони не розглядали питання обґрунтування такого втручання та його пропорційності. З наведеного вище, особливо з урахуванням встановлених вище недоліків «невідкладної процедури» та відсутності належного й достатнього судового нагляду за втручанням в цій справі, ЄСПЛ дійшов висновку, що обшук консульських приміщень не супроводжувався належними та достатніми гарантіями.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (п. 1 ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: порядок проведення слідчих дій, право на повагу до житла, право на повагу до приватного життя, недоторканність консульських приміщень, межі дипломатичного імунітету