Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 18 березня 2021 року

у справі «DABIĆ v. CROATIA»

за заявою № 49001/14

Щодо невідшкодування власнику житлового будинку шкоди, завданої тимчасовим мешканцем внаслідок процедури секвестрації

Фабула справи: заявник скаржився, що його майно було викрадено, зруйновано та пошкоджено і що відповідальність за це покладалася на державу.

Правове обґрунтування: ЄСПЛ підкреслив, що він уже розглядав низку справ щодо наслідків Закону про тимчасове вилучення та управління певним майном (Закон про секвестрацію) [див., зокрема, Radanović v. Croatia, no. 9056/02, 21 грудня 2006 року; Kunić v. Croatia, no. 22344/02, 11 січня 2007 року, та Brajović-Bratanović v. Croatia, no. 9224/06, 9 жовтня 2008 року]. У цих справах Суд встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та/або статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку із тривалою нездатністю заявників відновити своє володіння та використовувати своє майно в результаті надмірної тривалості провадження або нездатності держави своєчасно забезпечити тимчасових мешканців альтернативним житлом.

У цій справі будинок заявника було повернуто, і йому присудили компенсацію за неможливість його використовувати. Він не скаржився на продовжувану неможливість повернути володіння своїм будинком чи на те, що присуджена компенсація була надто низькою. Навпаки, він скаржився, що його будинок було пошкоджено та розкрадено.

Насамперед ЄСПЛ зазначив, що з урахуванням висновків національних судів у цій справі у нього не було підстав для сумніву у факті того, що впродовж певного часу, до того як будинок було повернуто заявникові, численні рухомі речі, належні йому, зникли з будинку чи були зруйновані і що сам по собі будинок був пошкоджений.

Як заявник, так і Уряд, як вбачається, погодилися з тим, що будинок було пошкоджено та розкрадено Д. В., тимчасовим мешканцем, якому держава довірила будинок заявника в 1996 році. Проте питання полягало в тому, чи може бути держава відповідальною за це, і якщо так, то якою мірою.

У зв’язку із цим ЄСПЛ, по-перше, нагадав, що справжня, ефективна реалізація права, захищеного статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, не лише залежить від обов’язку держави не втручатись, а й може вимагати позитивних заходів захисту, особливо в разі, якщо є прямий зв’язок між заходами, які заявник може легітимно очікувати від органів влади, та ефективною реалізацією свого права власності (див., Öneryıldız v. Turkey [ВП], no. 48939/99, § 134, ECHR 2004-XII, та Broniowski v. Poland [ВП], no. 31443/96, § 143, ECHR 2004-V).

Зокрема, коли втручання у право на мирне володіння своїм майном здійснюється приватною особою, у держави виникає позитивне зобов’язання забезпечити, щоб у межах її правової системи майнові права були достатньо захищені законом і щоб були передбачені належні засоби правового захисту, за допомогою яких жертва втручання може досягати відновлення своїх прав, зокрема, у разі необхідності, шляхом пред’явлення вимоги про відшкодування будь-якої шкоди (див. Kotov v. Russia [ВП], no. 54522/00, § 113, 3 квітня 2012 року та Blūmberga v. Latvia, no. 70930/01, § 67, 14 жовтня 2008 року).

У цьому контексті ЄСПЛ хотів би знову нагадати, що коли органи влади вилучають майно, вони також беруть на себе обов’язок з його збереження та несуть відповідальність за його пошкодження та/або втрату (див. Dzugayeva v. Russia, no. 44971/04, §§ 27–28, 12 лютого 2013 року). У таких випадках завдана фактична шкода не має бути більш значною, аніж та, яка є невідворотною, щоб бути сумісною зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. Raimondo v. Italy, 22 лютого 1994 року, § 33, Series A no. 281 A; Jucys v. Lithuania, no. 5457/03, § 36, 8 січня 2008 року, та Tendam v. Spain, no. 25720/05, § 50, 13 липня 2010 року). Як наслідок, вилучаючи майно, органи влади мають не тільки вживати заходів, необхідних для його збереження, а й національне законодавство також має передбачати можливість порушення провадження проти держави задля отримання компенсації шкоди, завданої в результаті незбереження такого майна у відносно хорошому стані (див. Tendam, цит. вище, § 51, 13 липня 2010 року).

Висновки: ЄСПЛ підкреслив, що шкода, завдана будинку заявника, та його розкрадання мали місце в контексті повернення біженців та переміщених осіб, коли в держави може виникати конкретне зобов’язання із запобігання знищенню чи розкраданню спірного або залишеного майна.

ЄСПЛ далі відзначив, що проголошеною метою Закону про секвестрацію був захист та збереження майна, залишеного власниками, які покинули Хорватію під час чи після війни, і що саме держава здійснила первинне вилучення (секвестрацію) будинку заявника для власних потреб, пов’язаних з наданням житла для біженців та внутрішньо переміщених осіб. Відповідно, держава надала вилучене майно заявника, без його згоди, Д. В. в тимчасове користування. Пізніше Д. В. розграбував та пошкодив це майно. Тому Суд вважав, що зазначена шкода та розкрадання не можуть відділятися від попереднього втручання, а саме первинного вилучення майна заявника державою на підставі Закону про секвестрацію.

З огляду на наведене ЄСПЛ встановив, що відповідальність за шкоду, завдану в результаті пошкодження та розкрадання будинку заявника, лежить не лише на безпосередньому виконавцеві, а й на державі. Суд далі відзначив, що завдану шкоду не можна вважати неминучою. Проте національні суди вказали, що держава не несе відповідальності за цю шкоду та відхилила позов заявника про компенсацію. Із цього слідувало, що в цій справі Держава не виконала своїх позитивних зобов’язань за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Констатовані порушення: захист права власності (ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції).

Ключові слова: порушення права власності, конфіскація майна, право на відшкодування шкоди