Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 22 квітня 2021 року

у справі «ZUSTOVIĆ v. CROATIA»

за заявою № 27903/15

Щодо покладення на державу витрат, пов'язаних з провадженням у спорі проти неї, що виник у зв'язку з діями, вчиненими при здійсненні нею своїх публічних повноважень

Фабула справи: ця справа стосувалась адміністративного та судового провадження щодо пенсії заявниці по інвалідності, в якому відповідний адміністративний суд, хоча й ухвалив рішення на її користь, відхилив вимогу про відшкодування судових витрат на основі Закону про адміністративні спори; цей закон (станом на час подій) передбачав, що кожна сторона у провадженні із судового перегляду повинна була нести свої витрати. Це положення пізніше було визнане Конституційним судом таким, що суперечило Конституції Хорватії.

Заявниця зіслалася на пункт 1 статті 6 Конвенції та скаржилася, що її право на справедливий суд було порушено у зв’язку з неможливістю отримати відшкодування судових витрат у межах процедури судового перегляду, за результатами якого національні суди ухвалили рішення на користь заявниці.

Правове обґрунтування: ЄСПЛ знову нагадав, що покладення значного фінансового тягаря після завершення провадження може становити собою обмеження права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. Stankov v. Bulgaria, no. 68490/01, § 54, 12 липня 2007 року, в якій заявника було зобов’язано сплатити судові витрати, та Klauz v. Croatia, no. 28963/10, § 77, 18 липня 2013 року, в якій заявника було зобов’язано відшкодувати витрати на представництво держави прокуратурою, які мали б виплачуватися з державного бюджету). Покладення такого фінансового тягаря може також становити втручання у право на мирне володіння своїм майном за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. Perdigão v. Portugal [ВП], no. 24768/06, §§ 57–62, 16 листопада 2010 року, в якій компенсація заявникові у зв’язку з експропріацією була повністю охоплена сумою судових витрат, які він мав сплатити; Klauz, цит. вище, §§ 108–110, та Cindrić and Bešlić v. Croatia, no. 72152/13, §§ 91– 92, 6 вересня 2016 року, які стосувалися рішення про покладення обов’язку відшкодування витрат за представництво держави прокуратурою на заявника).

Постфактум відмова у відшкодуванні власних витрат заявника у спорах з державою, що виникли в результаті дій, вчинених при реалізації публічних повноважень, може також становити собою обмеження права на доступ до суду та/або втручання у майнові права. У таких справах, де рішення було ухвалено на користь заявників, але тим не менше на них було покладено власні судові витрати, Суд встановлював або порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. Musa Tarhan v. Turkey, no. 12055/17, §§ 71–89, 23 жовтня 2018 року), або пункту 1 статті 6 Конвенції (див. Černius and Rinkevičius v. Lithuania, nos. 73579/17 та 14620/18, §§ 65–74, 18 лютого 2020 року) в тому розумінні, що в таких справах встановлення порушення обох статей Конвенції також є можливим.

У контексті таких спорів Суд у справі Černius and Rinkevičius також зіслався на загальніший принцип про те, що ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має покладатись на саму державу і помилки не мають виправлятися за рахунок осіб, яких це стосується (там само, § 71, див. також Beinarovič and Others v. Lithuania, nos. 70520/10 і 2 інших, § 140, 12 червня 2018 року, та Radchikov v. Russia, no. 65582/01, § 50, 24 травня 2007 року).

Відповідні принципи, що випливають з усталеної практики Суду та стосуються права на доступ до суду, наведені у справі Zubac v. Croatia ([ВП], no. 40160/12, §§ 76–86, 5 квітня 2018 року). Крім того, обмеження права на доступ до суду не буде сумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції у разі, якщо воно не переслідує легітимну мету і не існує розумної пропорційності між використаними засобами та переслідуваною метою (там само, § 78).

Висновки: ЄСПЛ підкреслив, що відмова адміністративного суду міста Рієки у присудженні заявниці відшкодування судових витрат у провадженні із судового перегляду випливала зі статті 79 Закону про адміністративні спори, зміненого у 2012 році, який на час подій в цій справі передбачав, що кожна сторона процедури судового перегляду має нести власні витрати. Рішенням від 27 вересня 2016 року Конституційний суд Хорватії визнав це положення таким, що суперечить Конституції. Ухвалюючи таке рішення, Конституційний суд визначив норму оскаржуваного положення як обмеження права на доступ до суду та встановив, що воно не відповідало легітимній меті. Зокрема, Конституційний суд вказав, що процедури судового перегляду, спричинені незаконними діями чи рішеннями держави або державних органів, не можуть бути справедливими, якщо держава, як сторона, яка програла, не сплатить судові витрати позивачам у провадженні (там само). З урахуванням своєї усталеної практики із цього питання Суд не вбачив підстав для сумніву у висновках Конституційного суду про те, що це положення становило обмеження права на доступ до суду.

Щодо легітимної мети Суд нагадав, що ця справа стосувалася спору з державою, що виник унаслідок дій, вчинених на реалізацію своїх публічних повноважень. У таких спорах перекладання державою витрат з виправлення своїх помилок задля захисту власних фінансових інтересів суперечить усталеному принципу про те, що ризик будь-якої помилки, допущеної державою, має покладатися на саму державу. Тому Суд не вбачив підстав не погодитися з висновком Конституційного суду, що відповідні положення не переслідували легітимну мету і що в разі програшу справи саме держава має нести тягар витрат у провадженні.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: компенсація судових витрат, право на справедливий суд, відповідальність держави