Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 11 травня 2021 року

у справі «YOCHEVA AND GANEVA v. BULGARIA»

за заявами №№ 18592/15 та 43863/15

Щодо дискримінаційної відмови у виплаті допомоги одинокій матері неповнолітніх дітей, батько яких невідомий

Фабула справи: першій заявниці – матері-одиначці, неповнолітні діти якої не були визнані їхнім батьком, було відмовлено в наданні щомісячної грошової допомоги, що призначається сім’ям, у яких діти виховувалися одним з подружжя у разі смерті іншого. Заявниця порушувала судові провадження з перегляду рішень адміністративного органу і вказувала на наявність дискримінації, проте безуспішно.

Правове обґрунтування: крім фінансової вартості допомоги, скарга першої заявниці стосувалася відмови в наданні їй допомоги, в результаті чого її діти опинилися в менш сприятливому становищі, аніж діти, які виховувались одним з батьків у разі смерті другого з батьків. У зв’язку із цим постало важливе питання для першої заявниці щодо того, що було об’єктивно поставлено на карту. Однак повага до прав людини також вимагала розгляду скарги по суті, оскільки рішення органів влади щодо обов’язковості вимоги установлення особи батька для отримання допомоги мало більш широкі наслідки для права на свободу від дискримінації і права на повагу до приватного життя.

Першій заявниці відмовили в наданні допомоги, оскільки вона не могла надати документів, які б підтверджували смерть батька дітей і те, що діти були його спадкоємцями на відміну від інших груп сімей, які могли вимагати таку допомогу, будучи у змозі надати такі документи, оскільки їхні діти мали встановлені правові зв’язки з обома батьками. Тому в цьому разі мала місце різниця в поводженні між родиною першої заявниці та іншими групами осіб.

Перша заявниця зазнала різного поводження з двох підстав: (і) статі: оскільки материнство визначалось актом народження, переважно лише батьківство дітей могло бути невідомим; як матір дітей невідомого батька, заявниця не могла надати необхідні згідно із законодавством документи, в той час як батько-одинак дітей, мати яких померла, зазвичай мав змогу це зробити; (іі) свого сімейного стану, а саме як матері-одиначки дітей, особу батька яких не встановлено. Це було наслідком застосування відповідного національного законодавства, що охоплювало лише сім’ї з одним із батьків, інший з яких помер, що також підтверджувалося Конституційним судом.

Висновки: за відсутності переконливих аргументів Уряду Суд указав, що він не надав розумного або об’єктивного виправдання для виключення родини заявниці із переліку сімей на отримання допомоги. Суд відзначив, зокрема, таке:

1. різниця в поводженні, яка випливала із застосовного законодавства сама по собі ґрунтувалася на дуже традиційному, застарілому та стереотипному розумінні сім’ї, в якій обов’язково мали бути двоє батьків. Це не могло становити достатнє виправдання різного поводження, так само як й аналогічних стереотипів, заснованих на ознаках раси, статі, кольору шкіри чи сексуальної орієнтації;
2. отримання допомоги за умови розкриття першою заявницею особистої інформації та/або вжиття заходів із визнання батьківства безпосередньо стосувалося сфери приватного життя заявниці всупереч її бажанню, є рівноцінним поставленню реалізації нею свого права на повагу до сімейного життя під умову відмови від реалізації свого права на соціальну та особисту ідентичність і психологічну недоторканість, що захищені статтею 8 Конвенції;
3. за об’єктивних умов діти, батько яких невідомий, були позбавлені догляду й захисту одного з батьків так само, як і діти, один з батьків яких помер;
4. тією мірою, якою із заперечень Уряду можна зробити висновок про те, що вимога встановлення особи батька слугувала захисту держави від шахрайства, Уряд на будь-якому етапі не стверджував, що перша заявниця намагалася чи мала намір обманути державу вимагаючи виплати допомоги;
5. ані відсутність загального стандарту в системах соціальних допомог / виплат, ані широкі межі свободи розсуду у сфері соціальної й економічної політики не звільняють Держави, які прийняли програми сімейних допомог / виплат, від обов’язку надавати такі виплати без дискримінації або виправдовувати ухвалення дискримінаційних законів чи практики. Тому аргумент про неприйнятність надання допомоги категорії осіб, до яких належала й перша заявниця, у зв’язку із тим, що це призведе до більших виплат з боку держави, саме по собі не було достатнім для виправдання такої різниці в поводженні;
6. Уряд не стверджував й не надав доказів тому, що невідомий батько дітей першої заявниці доглядав за ними чи надавав підтримку або іншим чином фактично брав участь у їхньому житті. Тому з урахуванням обставин цієї справи Уряд не навів наявність переконливих причин, не пов’язаних із сімейним статусом заявниці чи її статтю, для того, щоб компенсувати дискримінаційний вплив застосованого законодавства на її родину.

З урахуванням наведеного Суд дійшов висновку, що перша заявниця зазнала дискримінації за ознаками як її сімейного статусу, так і статі.

Констатовані порушення: заборона дискримінації разом з правом на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 14 у поєднанні зі ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: захист приватного життя, право на повагу до сімейного життя, захист прав батьків, принцип заборони дискримінації