Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 27 листопада 2012 року

у справі «STAMOSE ПРОТИ БОЛГАРІЇ»

за заявою № 29713/05

Щодо заборони на виїзд зі своєї країни, накладеної у зв’язку з порушенням імміграційного законодавства іншої держави

Фабула справи: заявник скаржився за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції на те, що заборона його виїзду з території Болгарії не була виправданою та пропорційною.

У 2003 році заявника було депортовано зі Сполучених Штатів Америки до його рідної країни Болгарії після того, як він працював за наймом з порушенням умов, передбачених його студентською візою. Після прибуття на батьківщину болгарська влада наклала на заявника дворічну заборону на його поїздки і конфіскувала його паспорт після отримання листа з посольства США. Клопотання заявника про судовий перегляд рішень болгарської влади було відхилено.

Правове обґрунтування: стаття 2 § 2 Протоколу № 4 гарантує будь-якій особі право поїхати з будь-якої країни до будь-якої іншої на свій вибір, до якої вона впускається. Заборона виїзду заявника із Болгарії безсумнівно становила втручання в це право. Вилучення його паспорта, яким супроводжувалася заборона, також складало таке втручання (див. згадані вище справи «Peltonen», с. 43; «Baumann», §§ 62-63; «Napijalo», §§ 69-73, та «Nalbantski», § 61). Тому слід визначити, чи було це втручання «передбачене законом», чи переслідувало воно одну або більше законних цілей, викладених у статті 2 § 3 Протоколу № 4, та чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення таких цілей.

Втручання базувалося на статті 76(6) Закону «Про документи, що засвідчують особу» 1998 року (див. вище, пункти 10 та 17), а тому мало чітку правову базу в національному законодавстві. Заявник не стверджував, що воно якимось іншим чином не було «передбачене законом», і Суд не бачить жодних підстав вважати, що воно не відповідало цій вимозі.

З контексту, в якому статутні положення, що послужили основою для міри проти заявника, були прийняті, а згодом посилені, тим більше є очевидним те, що втручання було розроблено для того, щоб відбити охоту та запобігти порушенню імміграційного законодавства інших держав, і тим самим зменшити ймовірність відмови цих держав іншим громадянам Болгарії на в’їзд до своєї території, або зменшити ймовірність посилення або небажання послабити візовий режим щодо громадян Болгарії. Навіть якщо Суд був би готовий визнати, що втручання мало законну мету підтримки громадського порядку або захисту прав інших осіб, у даній справі немає необхідності розвивати цю думку далі, оскільки в будь-якому разі, як це буде пояснено нижче, обмеження у виїзді не відповідало перевірці на «необхідність у демократичному суспільстві» та її непрямій вимозі щодо пропорційності.

Суд зазначає, що заборона на виїзд, накладена на заявника, не тривала дуже довго - за законом її тривалість становила рівно два роки. Тим не менш, це не є головним питанням (див., для порівняння, згадану вище справу «Nalbantski», § 56): визначальним питанням є те, чи було взагалі пропорційним автоматично заборонити заявнику їздити до будь-якої чи всіх іноземних держав у зв’язку з вчиненням ним порушення імміграційного законодавства в одній конкретній державі.

Висновки: Суд не може вважати таку всеохоплюючу та беззастережну міру пропорційною. Не дозволяти заявнику виїжджати до будь-якої іншої іноземної держави вбачається досить суворою мірою з боку Болгарії, яку не можна вважати такою, яка безпосередньо зачепило порушення заявника.

Більше того, органи влади не надали жодних пояснень свого рішення та, як вбачається, не вважали за необхідне розглянути особисту ситуацію заявника, а суди згодом постановили, що вони не вправі переглядати здійснення органами влади дискреційних повноважень з цього питання (див., для порівняння, з відповідними змінами, згадані вище справи «Riener», § 126; «Gochev», § 54; та «Nalbantski», § 66). Таким чином, хоча відповідні положення надавали їм дискреційні повноваження щодо того, чи застосовувати оскаржувану міру, жодних ознак того, що при здійсненні цих повноважень органи влади взяли до уваги будь-які фактори, що стосуються особисто заявника, зокрема, тяжкість порушення, яке призвело до його депортації зі Сполучених Штатів Америки, ризик того, що він може вчинити нові порушення імміграційного законодавства іншої держави, його сімейний стан, фінансову та особисту ситуацію, а також наявність чи відсутність судимості, немає.

Хоча Суд, можливо, й був би готовий визнати, що заборона на виїзд зі своєї країни, накладена у зв’язку з порушенням імміграційного законодавства іншої держави, може в деяких переконливих ситуаціях вважатися виправданою, він не вважає, що автоматичне застосування такої міри, без урахування особистих обставин відповідної ​​особи, може вважатися необхідним у демократичному суспільстві.

Констатовані порушення: право на свободу пересування (ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції).

Ключові слова: обмеження свободи пересування, право вільно покинути країну, відповідальність іммігрантів