Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 21 вересня 2021 року

у справі «WILLEMS ET GORJON c. BELGIQUE»[1]

за заявами № 74209/16 та трьох інших

Щодо надмірного формалізму стосовно процесуальних вимог прийнятності касаційних скарг у кримінальному провадженні

Фабула справи: кожен із заявників звернувся до Суду із заявою, у якій стверджував, що відхилення його касаційних скарг на рішення судів про їх засудження було надмірно формальним, а тому він був позбавлений свого права на доступ до Касаційного суду.

Правове обґрунтування: Суд нагадує про загальні принципи, що стосуються права на доступ до суду у цивільних справах (Naït-Liman c. Suisse [GC], no 51357/07, §§ 112‑116, 15 mars 2018, et Zubac c. Croatie [GC], no 40160/12, §§ 76‑79, 5 avril 2018 ; voir aussi Nejdet Şahin et Perihan Şahin c. Turquie [GC], no 13279/05, §§ 49-58, 20 octobre 2011, et Paroisse gréco-catholique Lupeni et autres c Roumanie [GC], no 76943/11, §§ 84‑90 et 116, 29 novembre 2016).

Зокрема, Суд нагадує, що право на доступ до суду має бути конкретним та ефективним, а не теоретичним та ілюзорним. Ефективний доступ до суду передбачає, що особа має чітку і конкретну можливість оскаржити дії, що становлять втручання в її права (див. згадане вище рішення у справі Lupeni Greek-Catholic Parish and Others, § 86).

Суд повторює, що він надає особливого значення питанню, чи є правила, що обмежують доступ до суду і, зокрема, порядок подання позову, передбачуваними в очах особи (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі Zubac, § 87, і, з цього ж приводу, рішення у справах Arrozpide Sarasola and Others v. Spain, № 65101/16 та 2 інших, § 106, від 23 жовтня 2018 року, і Vermeersch v. Belgium, № 49652/10, § 58, від 16 лютого 2021 року).

Однак право на доступ до суду не є абсолютним і може призводити до неявно прийнятих обмежень, оскільки за своєю природою воно вимагає регулювання з боку держави, яке може змінюватися в часі та просторі відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб. При розробці таких правил Договірні держави користуються певною свободою розсуду. Хоча в кінцевому підсумку рішення про відповідність вимогам Конвенції приймає Суд, він не має права підміняти оцінку національних органів влади іншою оцінкою того, що може бути найкращою політикою в даному питанні. Однак обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ особи до інформації таким чином або в такій мірі, щоб це впливало на саму суть права. Більше того, вони є сумісними з пунктом 1 статті 6 лише в тому випадку, якщо вони переслідують законну мету і якщо існує розумне співвідношення пропорційності між використаними засобами та переслідуваною метою (див. згадане вище рішення у справі Lupeni Greek-Catholic Parish and Others, п. 89, рішення у справі Naït-Liman v. Switzerland [GC], № 51357/07, п. 115, від 15 березня 2018 року, рішення у справі Zubac, п. 78, а також рішення у справі Nicolae Virgiliu Tănase v. Romania [GC], № 41720/13, § 195, 25 червня 2019 року).

Що стосується доступу до суду вищої інстанції, Суд нагадує, що стаття 6 Конвенції не вимагає від держав створення апеляційних або касаційних судів. Тим не менш, держава, яка створює такі суди, зобов'язана забезпечити, щоб учасники судового процесу користувалися в них основоположними гарантіями статті 6. У зв'язку з цим, визначаючи пропорційність правових обмежень доступу до вищих судів, Суд звертає особливу увагу на три критерії, а саме: (i) передбачуваність механізмів подання апеляції, (ii) хто повинен нести негативні наслідки помилок, допущених під час провадження, і (iii) чи можна сказати, що обмеження, про які йдеться, свідчать про «надмірний формалізм» (див. вищезгадане рішення у справі Zubac, §§ 85 і 109).

Висновки: захисник заявників пройшов відповідну атестацію для того, щоб мати змогу подавати касаційні скарги від імені заявників. Заявників звинуватили у вчиненні процесуальної помилки, оскільки вони не довели, що їхній представник був належним чином сертифікованим адвокатом, пославшись на той факт, що він тримав цей сертифікат у письмових матеріалах, які могли б бути розглянуті судом. Положення статті 425 § 1 (2) Кримінального процесуального кодексу не передбачали, що процесуальні документи повинні включати докази того, що адвокат має необхідне свідоцтво про проходження підготовки. Ані вебсайт Касаційного суду, ані тренінгові положення не містили інформації про таку вимогу. Крім цього, коли їхній адвокат подавав касаційні скарги, тобто після спливу 10 днів з набрання чинності змін до статті 425 § 1 (2) Кримінального процесуального кодексу, і упродовж наступних двох місяців жодного іншого рішення, яке б дозволило заявникам передбачити необхідність вказівки про наявність у їхнього адвоката свідоцтва, ухвалено не було.

З урахуванням наведеного при оцінюванні пропорційності санкції одним із важливих елементів є те, що на вебсайті Касаційного суду роз’яснювалося, що зі списком адвокатів, які мають відповідний сертифікат, можна ознайомитись на вебсторінках асоціацій адвокатів із зазначенням прямих посилань. Іншими словами, Касаційний суд сам передбачив можливість установлення шляхом простого пошуку на власному вебсайті того, чи було в цій справі дотримано нове правило для подачі скарги.

За цих обставин і з урахуванням наслідків рішення для заявників про визнання їхніх скарг неприйнятними, а саме того, що в межах кримінального провадження вони не могли домогтися розгляду своїх скарг у Касаційному суді, цей суд, караючи заявників за їхню процесуальну помилку, порушив необхідний справедливий баланс між, з одного боку, законним намаганням забезпечити дотримання офіційної процедури подачі касаційних скарг і, з іншого боку, права на доступ до суду і тому був надмірно формальним стосовно процесуальних вимог прийнятності таких скарг.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: право на доступ до суду, процесуальні недоліки, порядок надання послуг адвоката, справедливість судового розгляду