Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 21 вересня 2021 року

у справі «WILLEMS ET GORJON c. BELGIQUE»

за заявами № 74209/16 та трьох інших

Щодо наслідків відхилення касаційним судом клопотання про відновлення провадження

Фабула справи: кожен із заявників звернувся до Суду із заявою, у якій стверджував, що відхилення його касаційних скарг на рішення судів про їх засудження було надмірно формальним, а тому він був позбавлений свого права на доступ до Касаційного суду.

Правове обґрунтування: ця справа породжує питання наслідків декларації Уряду та рішення Суду про взяття її до уваги. Зокрема, спірна декларація була ухвалена Урядом, хоча її виконання частково залежало від рішення, прийнятого судовим органом, у цій справі – Касаційним судом. Цей суд вирішив, що він не обмежений ані односторонньою заявою Уряду, ані рішенням Суду про взяття її до уваги.

З урахуванням односторонньої декларації Уряду Касаційний суд вказав, що «принцип поділу влади полягає в тому, що судова влада не обмежена ані тлумаченням Конвенції органами влади, ані їх твердженням про те, що суд цей текст порушив». Хоча згадка про поділ повноважень між виконавчою та судовою владою набуває все більшого значення в усталеній практиці Суду, у цій справі Касаційний суд послався на загальний принцип національного права Бельгії. З’ясування точного змісту цього принципу перебуває в межах свободи розсуду Договірних держав. До завдань Суду не належить втручання в це питання національного законодавства. Він може лише взяти до уваги позицію Касаційного суду та зробити необхідні висновки відповідно до Конвенції.

Урахувавши рішення Суду про визнання односторонньої декларації, Касаційний суд вказав, що «рішення від 13 березня 2018 року про вилучення з реєстру [Суду] не має обов’язкового наслідку тлумачення. ЄСПЛ не приймав рішення про те, що другий підпункт пункту 1 статті 425 Кримінального процесуального кодексу порушує право на доступ до суду. Це положення не забороняє пред’являти вимогу про надання свідоцтва / сертифіката, передбаченого в цій статті, посилаючись на них у процесуальних документах, згаданих у статтях 423 та 429 Кримінального процесуального кодексу, і надання їх у формі, передбаченій цими статтями».

ЄСПЛ дійсно не розглядав у своєму рішенні скарг заявників на предмет їх прийнятності та обґрунтованості і щодо цього не приймав жодного рішення. Таким чином, у цьому аспекті його рішення не мало такої якості res judicata або зобов’язального характеру тлумачення. Разом із цим ЄСПЛ розглянув «характер поступок, що містилися в односторонній декларації, адекватність відшкодування і питання того, чи вимагає дотримання прав людини продовження розгляду справи згідно з наведеними вище критеріями».

Варто визнати, що оскільки рішення від 13 березня 2018 року не було рішенням, яким установлено порушення Конвенції, то воно не підпадає під обсяг дії статті 46 Конвенції. Однак у дусі загальної відповідальності держав і Суду за забезпечення дотримання прав, закріплених Конвенцією, заявники мали право розраховувати, що органи влади, зокрема й суди, добросовісно виконуватимуть будь-які зобов’язання Уряду, передбачені в односторонній декларації, а тим більше в заяві про дружнє врегулювання. Це очікування буде більшим у тому разі, коли відповідні правові питання є частиною усталеної практики Суду щодо держави-відповідача чи інших загально застосовних принципів. Крім того, у цій справі були паралелі між наведеним вище рішенням та рішенням про встановлення порушення.

У тих випадках, коли Суд установлює порушення Конвенції, він не має повноважень для ухвалення рішення про поновлення провадження на національному рівні. Проте в разі, якщо особу було засуджено за результатами провадження, в ході якого мали місце порушення статті 6 Конвенції, Суд може вказати, що повторний розгляд чи поновлення провадження у справі, в принципі, становить належний спосіб виправлення порушення. Проте конкретні заходи щодо виправлення становища, якщо такі вимагаються від держави-відповідача для виконання ним своїх зобов’язань за статтею 46 Конвенції, неминуче залежать від конкретних обставин окремої справи. Зокрема, Суд не вправі вказувати, як та в якій формі має здійснюватися новий судовий розгляд. Держава-відповідач залишається вільною у виборі засобів, за допомогою яких вона може виконувати свої зобов’язання повернути заявника в таке становище настільки, наскільки це можливо, в якому б він / вона перебували, якби вимоги Конвенції не порушувались, за умови, що такі засоби були сумісними з викладеними в рішенні Суду висновками і з правами захисту.

У цій справі в рішенні від 13 березня 2018 року ЄСПЛ послався на свою усталену практику за статтею 46 Конвенції, згідно з якою «поновлення проваджень у національних судах є найбільш прийнятними, якщо не єдиними, засобами забезпечення restitutio in integrum та усунення порушень права на справедливий суд». ЄСПЛ також відзначив, що національне законодавство, в принципі, не виключає можливості поновлення провадження у випадках, коли Суд виключає справу зі списку справ на основі односторонньої декларації Уряду.

Висновки: оскільки заявники звернулись із вимогами про поновлення кримінального провадження у їхніх справах, компетентні органи влади (у цій справі Касаційний суд) були зобов’язані визначити наслідки для національного правопорядку односторонньої декларації Уряду і рішення Суду про взяття її до уваги. Це завдання є складовою частиною спільної відповідальності національних органів влади та Суду щодо забезпечення прав і свобод, визначених Конвенцією або її протоколами, і, більш конкретно, основної відповідальності національних органів влади в цій сфері.

У цій справі Касаційний суд розглянув скарги заявників на рішення суду від 1 червня 2016 року. Суд дійшов висновку, що з цього розгляду не випливало те, що його рішення по суті суперечило Конвенції або що внаслідок помилки чи серйозного недоліку воно призвело до порушення.

У результаті відмови Касаційного суду задовольнити прохання про поновлення провадження зобов’язання Уряду, викладені в односторонній декларації, залишаються неефективними у внутрішньому національному правопорядку. Це було рівноцінно «виключним обставинам», які призвели до відновлення Судом первинних заяв у своєму списку справ 28 травня 2019 року за вимогою заявників. Отже, Суд мав би розглянути прийнятність і суть первинних скарг заявників на рішення Касаційного суду від 1 червня 2016 року. Суд розглянув ці заяви у світлі, зокрема, обґрунтування Касаційного суду у своєму рішенні від 7 листопада 2018 року, підтримуючи таким чином «судовий діалог», розпочатий бельгійським судом у цьому останньому рішенні.

Констатовані порушення: розгляд заяви через процедуру вилучення заяв з реєстру справ (ст. 37 Конвенції).

Ключові слова: зобов'язання держави, порядок розгляду заяв, підстави вилучення заяв