Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 вересня 2021 року

у справі «X v. POLAND»

за заявою № 20741/10

Щодо дискримінаційного поводження у справі про відмову одному з батьків у встановленні опіки над дитиною

Фабула справи: посилаючись на статтю 14 Конвенції в поєднанні зі статтею 8 Конвенції, заявниця скаржилася, що національні суди відмовили в наданні їй опіки над молодшою дитиною з підстав сексуальної орієнтації. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, заявниця скаржилася на відсутність неупередженості судді суду першої інстанції, адже він був добре знайомий із її батьками.

Розпочавши стосунки з іншою жінкою (Z), заявниця у квітні 2005 року подала заяву про розірвання шлюбу. Її батьки, які не схвалювали рішення дочки, згодом вимагали установлення опіки над дітьми. Суд першої інстанції, засідаючи у складі судді одноособово, ухвалив рішення про передачу дітей під тимчасову опіку її батьків; стверджувалось, що суддя був добре знайомий із її батьками. У результаті оскарження цього рішення як заявницею, так і її колишнім чоловіком (Y) у червні 2005 року регіональний суд його скасував. Того ж місяця суд ухвалив рішення про розірвання шлюбу за взаємною згодою і надав заявниці повні права опікуна над чотирма дітьми. У жовтні 2006 року колишній чоловік заявниці звернувся до суду з метою зміни умов опіки. Після оцінювання їхніх відповідних батьківських можливостей, у ході якого заявниці було безпосередньо поставлено запитання про її гомосексуальність і наявність зв’язків із Z, суд першої інстанції змінив батьківські права, надавши їх повністю колишньому чоловікові Y та обмеживши права заявниці. Скарга заявниці була відхилена в січні 2008 року, незважаючи на те, що її колишній чоловік запропонував передати їй під опіку молодшу дитину, оскільки вона мала сильніші зв’язки з матір’ю і йому було б важко про неї піклуватися. Згідно з рішенням суду троє старших дітей переїхали до свого батька. Заявниця відмовилася повертати молодшу дитину.

У квітні 2008 року заявниця звернулася до суду з проханням переглянути рішення про опіку стосовно її молодшої дитини. Суд першої інстанції, діючи у складі того ж самого судді одноособово й посилаючись на висновки експертів, надані в межах попередніх проваджень, вказав, що «заявниця була зосереджена виключно на собі та своїх стосунках із подругою», і відмовив у задоволенні її клопотання про застосування тимчасового заходу, який би дозволяв їй зберегти опіку впродовж провадження. Наступного дня той самий суддя ухвалив рішення про вилучення дитини з-під її опіки. Декілька днів потому опікун суду (the court guardian) забрав хлопчика із садка й передав його батькові.

8 червня 2009 року суд першої інстанції відмовив у задоволенні заяви заявниці про зміну опіки та надання батьківських та опікунських прав на її молодшу дитину. Суд вирішив, що семирічна дитина має проживати разом зі своїми братами та сестрами й батьком для того, щоб її емоційні та соціальні потреби могли бути задоволені, вказавши, що це рішення «виправдовувалось поточним рівнем розвитку дитини та більшою роллю батька в створенні [дитячої] чоловічої моделі поведінки».

Заявниця оскаржила це рішення, вказуючи, що за дитиною переважно наглядають її сестри та бабусі з дідусями. Вона вказала, що суд не розпізнав інтересів дитини та взяв до уваги гомофобні настрої її чоловіка, які він висловлював дітям, судам та експертам. Вона вказувала, що ключові підстави рішень судів стосувалися її стосунків з іншою жінкою та дискримінації на основі її сексуальних уподобань. Регіональний суд відхилив апеляційну скаргу.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що стаття 14 Конвенції доповнює інші основні положення Конвенції та протоколів до неї. Вона не має самостійного існування, оскільки діє виключно щодо «користування правами і свободами», гарантованими цими положеннями. Хоча застосування статті 14 не передбачає порушення цих положень, і в цьому сенсі вона є автономною, не може бути місця для її застосування, якщо факти, що розглядаються, не підпадають під дію одного або декількох з цих положень (див., наприклад, E.B. v. France [GC], no. 43546/02, § 47, від 22 січня 2008 року, та Vallianatos and Others v. Greece [GC], №№ 29381/09 та 32684/09, § 72, ЄСПЛ 2013).

Для того, щоб виникло питання за статтею 14, має існувати різниця у поводженні з особами, які перебувають в аналогічних або схожих ситуаціях. Іншими словами, вимога продемонструвати аналогічне становище не вимагає, щоб групи порівняння були ідентичними (див., з подальшими посиланнями, Molla Sali v. Greece [GC], № 20452/14, § 133, 19 грудня 2018 року).

Однак, не кожна різниця у ставленні становитиме порушення статті 14. Лише відмінності у поводженні, засновані на ознаці, яку можна ідентифікувати, або «статусі», можуть становити дискримінацію у розумінні статті 14 (див. рішення у справі Fábián v. Hungary [GC], № 78117/13, § 113, від 5 вересня 2017 року, з подальшими посиланнями на практику Суду). У цьому контексті Суд повторює, що слова «інший статус», як правило, мають широке значення у його практиці (див. рішення у справі Carson and Others v. the United Kingdom [GC], no. 42184/05, § 70, ECHR 2010), і їх тлумачення не обмежувалося характеристиками, які є особистими в тому сенсі, що вони є вродженими або невід'ємними (див. рішення у справі Clift v. the United Kingdom, № 7205/07, §§ 56-59, від 13 липня 2010 року). Наприклад, питання дискримінації виникло у справі, в якій статус заявника, що є передбачуваною підставою для дискримінаційного поводження, було визначено у зв'язку з його сімейною ситуацією, а саме місцем проживання його дітей (див. Efe v. Austria, № 9134/06, § 48, від 8 січня 2013 року). Таким чином, у світлі її мети та характеру прав, які вона прагне захистити, випливає, що стаття 14 Конвенції також охоплює випадки, коли особа зазнає менш сприятливого ставлення на підставі статусу або захищених ознак іншої особи (див. рішення Guberina v. Croatia, № 23682/13, § 78, ЄСПЛ 2016; Škorjanec v. Croatia, № 25536/14, § 55, від 28 березня 2017 року; та Weller v. Hungary, №. 44399/05, § 37, 31 березня 2009 року).

Суд також повторює, що при здійсненні прав і свобод, гарантованих Конвенцією, стаття 14 забезпечує захист від різного поводження, без об'єктивного та розумного обґрунтування, з особами, які перебувають у подібних ситуаціях. Для цілей статті 14 різниця у поводженні є дискримінаційною, якщо вона «не має об'єктивного і розумного виправдання», тобто якщо вона не переслідує «законної мети» або якщо не існує «розумного співвідношення пропорційності» між застосованими засобами і метою, яку намагаються досягти (див. згадане вище рішення у справі Molla Sali, § 135, і рішення у справі Fabris v. France [GC], № 16574/08, §§ 56, ЄСПЛ 2013 (витяги)).

Заборона дискримінації за статтею 14 Конвенції належним чином охоплює питання, пов'язані з сексуальною орієнтацією та гендерною ідентичністю (див. рішення у справах Salgueiro da Silva Mouta v. Portugal, no. 33290/96, § 28, ECHR 1999‑IX; Alekseyev v. Russia, nos. 4916/07 and 2 others, § 108, 21 October 2010; and P.V. v. Spain, no. 35159/09, § 30, 30 November 2010). Суд також неодноразово зазначав, що, як і відмінності за ознакою статі, відмінності за ознакою сексуальної орієнтації вимагають «особливо переконливих і вагомих причин» для обґрунтування. Якщо відмінність у поводженні заснована на статі або сексуальній орієнтації, свобода розсуду держави є обмеженою. Обсяг свободи розсуду буде варіюватися залежно від обставин, предмета розгляду та його передісторії; у зв'язку з цим, одним з важливих факторів може бути наявність або відсутність спільних підстав між законами Договірних держав. Відмінності, засновані виключно або вирішальним чином на міркуваннях сексуальної орієнтації, є неприйнятними відповідно до Конвенції (див. Pajić v. Croatia, no. 68453/13, § 84, 23 February 2016; Ratzenböck and Seydl v. Austria, no. 28475/12, § 32, 26 October 2017; Beizaras and Levickas v. Lithuania, no. 41288/15, §§ 106-116, 14 January 2020, with further references to the Court’s case-law; Salgueiro da Silva Mouta, cited above, § 36; and E.B. v. France, cited above, §§ 93-96).

Перший пункт статті 8 Конвенції гарантує кожному право на повагу до свого сімейного життя. Як добре відомо з практики Суду, взаємне користування батьками і дітьми компанією один одного є фундаментальним елементом сімейного життя, а внутрішньодержавні заходи, що перешкоджають такому користуванню, становлять втручання у право, захищене цим положенням. Будь-яке таке втручання є порушенням цієї статті, якщо воно не здійснюється «відповідно до закону», не переслідує мету або цілі, які є або є законними відповідно до її другого абзацу і можуть вважатися «необхідними в демократичному суспільстві» (див., серед інших джерел, рішення у справах K. and T. v. Finland [GC], no. 25702/94, § 151, ECHR 2001‑VII, and Strand Lobben and Others v. Norway, no. 37283/13, §§ 202‑213, 30 November 2017).

Висновки: ЄСПЛ установив, що посилання на гомосексуальність заявниці та її стосунки із Z в ході першого етапу провадження стосовно чотирьох дітей переважали. З першого звіту експерта вбачалося, що дітей могли б залишити із заявницею, якби вона «рішуче змінила свою поведінку та виключила свою дівчину із сімейного життя». Підозри щодо її гомосексуальності та сексуального життя також фігурували в другому звіті експерта, коли останній відкрито розпитував заявницю про її інтимні стосунки із Z і дійшов висновку, що діти бажали б жити зі своїм батьком. Ці два висновки стали основою для рішення про передання дітей під опіку батька й надання заявниці обмежених батьківських прав.

ЄСПЛ дійшов висновку, що ті ж самі висновки експертів та перше рішення суду мали вирішальне значення для питання про опіку над молодшою дитиною. Вважалося, що як заявниця, так і її колишній чоловік мали аналогічні батьківські можливості; однак суди відмовилися змінити опіку над молодшою дитиною, виходячи з двох головних аргументів – переваг спільного проживання з братами та сестрами, і важливості ролі чоловіка у вихованні хлопчика.

Сексуальна орієнтація заявниці та її стосунки з іншою жінкою постійно перебували в центрі обговорень і були присутні на кожному етапі судового розгляду. Тому в цій справі була різниця в поводженні із заявницею порівняно з будь-якими іншими матір’ю / батьком, які бажали отримати повну опіку над своєю дитиною. Така різниця ґрунтувалася виключно або вирішальним чином на основі сексуальної орієнтації заявниці, що становить дискримінацію в розумінні Конвенції.

Констатовані порушення: заборона дискримінації (ст. 14 Конвенції) у поєднанні з правом на повагу до приватного і сімейного життя разом (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: права батьків, принцип заборони дискримінації, право на повагу до сімейного життя