Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 22 лютого 2024 року
у справі «ТОВ «ГРАТІОН ТРЕЙД» ПРОТИ УКРАЇНИ»
за заявою № 9166/14
Щодо тривалого неповернення майна підприємства органами досудового розслідування
Фабула справи: підприємство-заявник скаржилося, що неповернення його майна органами досудового розслідування протягом близько восьми місяців становило порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Воно також скаржилося, посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, що ухвали суду стосовно арешту майна були постановлені всупереч принципу верховенства права та за відсутності будь-яких процесуальних гарантій.
Правове обґрунтування: Суд зазначає, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не забороняє неповернення речових доказів у контексті триваючого кримінального провадження. Однак такий захід, який стосується контролю за користуванням майном, повинен відповідати вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Отже, він має бути передбачений законом і переслідувати законну мету. У діях органів державної влади також має бути встановлено справедливий баланс між суспільним інтересом та індивідуальним правом власності (див., наприклад, рішення у справі «Пендов проти Болгарії» (Pendov v. Bulgaria), заява № 44229/11, пункт 42, від 26 березня 2020 року з подальшими посиланнями на практику).
До того ж, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не містить чітких процесуальних вимог, судовий розгляд щодо права на мирне володіння своїм майном також має надавати особі розумну можливість представити свою справу компетентним органам державної влади з метою фактичного оскарження заходів, які порушують права, гарантовані цим положенням (див. згадане рішення у справі «Г.І.Е.М. С.Р.Л. та інші проти Італії» (G.I.E.M. S.R.L. and Others v. Italy), пункт 302 і зазначені в ньому посилання).
Висновки: Суд зазначає, що попри визнання, що майно підприємства-заявника було «тимчасово вилучено» за результатами обшуку 14 червня 2013 року, Уряд не прокоментував недотримання органами досудового розслідування застосовних гарантій згідно з частиною п’ятою статті 171 КПК України (шляхом звернення з клопотанням про постановлення ухвали суду про арешт майна підприємства-заявника не пізніше наступного робочого дня після його тимчасового вилучення, або шляхом негайного повернення його підприємству-заявнику), хоча 09 липня 2013 року слідчий суддя, який ухвалив повернути вилучене майно, погодився з пов’язаними з цим аргументами підприємства-заявника (див. пункт 7). Тоді як суддя також зазначив у тій же ухвалі, що арешт майна слідчим в якості речового доказу після тимчасового вилучення не передбачався законодавством, Уряд і далі без додаткових пояснень стверджував, що такий арешт був законним.
Суд також бере до уваги непояснену зміну слідчим суддею своєї позиції наступного дня. Не прокоментувавши свою попередню ухвалу про повернення частини майна підприємству-заявнику, цей суддя постановив ухвалу про накладення арешту на все майно, вилучене за результатами обшуку 14 червня 2013 року. Крім того, у зв’язку з цим слідчий суддя ухвалив без жодного обґрунтування, що «тимчасового вилучення» майна підприємства-заявника не було і у такому випадку його не потрібно повідомляти про накладення арешту.
На думку Суду, зазначені обставини свідчать про серйозні ознаки свавілля у зв’язку з оскаржуваним втручанням у право підприємства-заявника на мирне володіння своїм майном і дають достатні підстави для висновку Суду про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Констатовані порушення: захист власності (ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції).
Ключові слова: порушення права власності, обов'язок повернення речових доказів, право на повагу до свого майна
