Правова позиція
Європейського суду з прав людини
згідно з Рішенням
від 08 лютого 2024 року
у справі «ЄСІЧКО ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»
за заявою № 35659/13
Щодо неправомірності виселення з житла державної форми власності
Фабула справи: посилаючись на статті 3 і 8 Конвенції, заявники скаржилися, що їхнє виселення не було ані законним, ані необхідним.
У березні 2010 року комунальне підприємство «Р.», яке управляло багатоквартирним будинком, в якому проживали заявники та пан Ю. (чоловік першої заявниці), звернулося з позовом, вимагаючи виселити їх з кімнати площею 10 квадратних метрів, яку вони зайняли без отримання ордера на житлове приміщення від Севастопольської міської державної адміністрації (далі – СМДА). Підприємство «Р.» стверджувало, що згідно зі статтею 116 Житлового кодексу України 1983 року (далі – ЖК України) відповідачі підлягали виселенню, оскільки самоправно зайняли кімнату.
Заявники подали зустрічний позов, вимагаючи зобов’язати СМДА видати їм ордер на житлове приміщення. Вони зазначили, що до переїзду у відповідну кімнату, їхня сім’я проживала у сусідній кімнаті площею 14 квадратних метрів, в якій вони жили разом з паном Т. (батьком першої заявниці) та двома іншими родичами. У 2008 році попередній директор підприємства «Р.» дозволив сім’ї заявників відремонтувати за власний кошт розташовану у тій же квартирі вільну кімнату, яка перебувала в аварійному стані та використовувалася як комора, і переїхати туди, що вони й зробили. Однак згодом СМДА відмовилася видати їм ордер на відповідну кімнату, хоча стаття 54 ЖК України передбачала, що наймачі комунальних квартир, які потребували більшої житлової площі, мали переважне право перед будь-якими сторонніми особами займати вільні кімнати у таких квартирах.
Районна рада опіки та піклування долучилася до провадження як третя сторона та підтримала зустрічний позов, стверджуючи, що повернення двох неповнолітніх дітей до кімнати пана Т. створило б несприятливе середовище для їхнього виховання з огляду на вкрай тісні умови проживання.
23 грудня 2011 року Ленінський районний суд міста Севастополя відмовив у задоволенні позову підприємства «Р.» про виселення, задовольнив зустрічний позов відповідачів і зобов’язав СМДА видати їм ордер на житлове приміщення.
18 жовтня 2012 року Апеляційний суд міста Севастополя задовольнив апеляційну скаргу, подану СМДА, та постановив виселити відповідачів.
21 листопада 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заявників, в якій вони стверджували, що районний суд ухвалив правильне рішення. 03 червня 2013 року він також відмовив у задоволенні заяви заявників про перегляд, в якій вони стверджували про існування на практиці різних тлумачень застосовних положень ЖК України національними судами.
Правове обґрунтування: Суд вважає очевидним з наявних у нього матеріалів і вказує на відсутність заперечень під час провадження на національному рівні стосовно того, що заявники фактично облаштували собі «житло» у спірній кімнаті.
Розглядаючи факти цієї справи з огляду на свою усталену практику (див., серед інших джерел, рішення у справах «МакКанн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50, ЄСПЛ 2008, «Чосіч проти Хорватії» (Ćosić v. Croatia), заява № 28261/06, пункт 18, від 15 січня 2009 року та «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), заява № 30856/03, пункти 42 – 44, від 02 грудня 2010 року), Суд вважає, що рішення суду про виселення заявників із житла, яке знаходилося у державній власності, становило втручання в їхнє право на повагу до їхнього житла.
Суд готовий визнати, що оскаржуване втручання могло переслідувати законну мету, як вказав про це Уряд, і воно мало підстави в національному законодавстві, зокрема з огляду на положення статей 58 і 116 ЖК України, як вони тлумачилися Апеляційним судом міста Севастополя.
Суд уже встановив порушення статті 8 Конвенції в інших справах, зокрема проти України, коли у контексті провадження про виселення з державного житла заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункти 51 і 52; рішення у справах «Дакус проти України» [Комітет] (Dakus v. Ukraine) [Committee], заява № 19957/07, пункти 52 і 53, від 14 грудня 2017 року та «Садов’як проти України» [Комітет] (Sadovyak v. Ukraine) [Committee], заява № 17365/14, пункти 34 і 35, від 17 травня 2018 року).
Висновки: Суд зазначає, що наведене Апеляційним судом міста Севастополя обґрунтування свідчить про надання ним першочергового значення висновку, що заявники зайняли спірне приміщення без ордера. У своїй аргументації суд не розглянув аргументи заявників щодо нестабільності їхньої ситуації чи особливостей обставин, за яких вони переїхали у спірну кімнату. Суд також жодним чином не вказав, що він намагався оцінити бажання позивача – органу державної влади – звільнити спірну кімнату на користь незазначених третіх сторін попри твердження заявників, що збереження цього житла було життєво важливим питанням для них. За цих обставин Суд не може визнати, що національні органи влади навели «достатні підстави», аби довести існування «нагальної суспільної потреби» у спірному рішенні про виселення або обґрунтованість «пропорційності» такого виселення у розумінні статті 8 Конвенції.
Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).
Ключові слова: незаконне виселення, порушення житлових прав, право на повагу до житла, службове житло
