Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 11 січня 2024 року

у справі «ЦЕГЕ ФОН МАНТЕЙФЕЛЬ ПРОТИ УКРАЇНИ»

за заявою № 29804/16

Щодо незаконності тримання у психіатричній лікарні

Фабула справи: заявниця скаржилася, що її тримання у зв'язку з примусовим психіатричним лікуванням, застосованого до неї згідно з постановою суду у кримінальному провадженні щодо неї за обвинуваченням у вчиненні умисного вбивства, після 19 лютого 2017 року було незаконним і згідно з національним законодавством протягом усього строку перебування у психіатричній лікарні вона не мала права оскаржувати законність такого тримання, вимагати свого звільнення чи отримати відшкодування. Вона посилалася на пункти 1, 4 та 5 статті 5 і статтю 46 Конвенції, зазначивши, що проблема розкривала структурні та системні недоліки у національній правовій системі.

У період з 23 серпня 2010 року до 14 листопада 2017 року заявниця перебувала у різних психіатричних лікарнях з різними режимами нагляду. Протягом цього періоду суди періодично переглядали рішення про її подальше тримання на підставі заяв лікарень і подовжували тривалість її примусового стаціонарного лікування. 19 серпня 2016 року Самарський районний суд міста Дніпропетровська постановив останню ухвалу про продовження строку примусового стаціонарного лікування заявниці, і згідно з її твердженнями строк дії цієї ухвали закінчився 19 лютого 2017 року, оскільки Закон України «Про психіатричну допомогу» передбачав перегляд таких ухвал щонайменше раз на шість місяців. Заяви Дніпропетровської клінічної психіатричної лікарні (далі – лікарня), подані 13 січня та 19 травня 2017 року, про продовження строку примусового стаціонарного лікування заявниці були зрештою залишені без задоволення судом 13 травня та 02 листопада 2017 року відповідно; суд ухвалив лікувати заявницю амбулаторно. Заявницю виписали з лікарні 14 листопада 2017 року.

Суди не розглядали подальші скарги заявниці на ухвали судів або її клопотання про звільнення, оскільки згідно з відповідним законодавством вона не мала locus standi для подання скарг чи ініціювання перегляду законності продовження строку її тримання у лікарні. Лікарня відмовила у задоволенні клопотань про негайне звільнення, поданих матір’ю заявниці та її захисником після 19 лютого 2017 року, у зв’язку з відсутністю судового рішення про її звільнення.

Остаточною постановою від 19 червня 2019 року Верховний Суд частково задовольнив цивільний позов, поданий заявницею проти лікарні у серпні 2017 року, і визнав, що за відсутності будь-якого подальшого рішення про продовження строку її тримання, тривале перебування заявниці у лікарні після 19 лютого 2017 року, тобто після закінчення шестимісячного періоду з моменту постановлення ухвали суду від 19 серпня 2016 року, не мало жодних законних підстав. Зокрема, суд зазначив, що вказівка у Законі України «Про психіатричну допомогу», що продовження застосування примусового заходу медичного характеру мало здійснюватися кожного разу на період, який не мав перевищувати шість місяців, була гарантією проти незаконного тримання особи. Верховний Суд зобов’язав Дніпровський апеляційний суд (далі – апеляційний суд) ухвалити рішення щодо розміру відшкодування, яке мало бути присуджене заявниці.

У січні 2021 року апеляційний суд присудив заявниці 30 000 українських гривень (далі – грн) в якості відшкодування завданої моральної шкоди. Рішення сторонами не оскаржувалося та набрало законної сили. Присуджене відшкодування заявниці досі не сплачено.

Правове обґрунтування: Уряд стверджував, що заявниця не була потерпілою від стверджуваного порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, оскільки національні органи влади чітко визнали, що її тримання протягом відповідного періоду не відповідало національному законодавству, і надали їй відшкодування.

Заявниця стверджувала, що провадження за позовом про відшкодування шкоди було неефективним, оскільки національні суди присудили їй дуже малу суму відшкодування, яка в будь-якому випадку не була їй сплачена.

Суд зазначає, що національні суди визнали примусову госпіталізацію заявниці після 19 лютого 2017 року незаконною та присудили їй відшкодування у розмірі 30 000 грн, що на той момент відповідало 1 000 євро. Хоча присуджена сума є меншою, ніж відшкодування, яке Суд зазвичай присуджує у подібних справах (див. щодо України рішення у справі «М. проти України» (M. v. Ukraine), заява № 2452/04, від 19 квітня 2012 року), в якій Суд присудив 12 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди за порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з трьома періодами госпіталізації, які тривали приблизно два-три місяці кожен), Суд зауважує, що заявниця не оскаржувала розмір відшкодування шляхом подання апеляційної чи касаційної скарг та не надала Суду пояснень, чому не зробила цього. Тому вона не може скаржитися до Суду у зв’язку з цим питанням.

Щодо законності тримання у лікарні, то оскільки ця скарга охоплюється усталеною практикою Суду, вона не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною. Розглянувши всі наявні в нього матеріали, Суд вважає, що скарга свідчить про порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у контексті висновків в рішенні у справі «Горшков проти України» (Gorshkov v. Ukraine), заява № 67531/01, пункти 44 – 46, від 08 листопад 2005 року).

Висновки: за відсутності доказів, що присуджена сума була сплачена заявниці, Суд вважає, що заявниця все ще може вважатися потерпілою від порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з її триманням після 19 лютого 2017 року та погоджується з висновками національних судів, що її перебування в лікарні протягом цього періоду було незаконним

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п.п. 1, 4 ст. 5 Конвенції).

Ключові слова: обмеження свободи, право на компенсацію, право на особисту свободу