Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 січня 2024 року

у справі «KYIVSTAR, PAT against Ukraine»

за заявою № 27237/19

Щодо правомірності накладення штрафу на компанію за невиконання вимоги АМК України надати конфіденційну комунікаційну інформацію про користувачів її послуг метою розслідування ймовірного порушення конкурентного законодавства

Фабула справи: компанія-заявник скаржилася, що, вимагаючи від неї надавати конфіденційну комунікаційну інформацію про користувачів її послуг і накладаючи на неї штраф за відмову це робити, органи влади порушили статтю 8 Конвенції. Компанія-заявник також скаржилася на порушення статті 10 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо цього.

Правове обґрунтування: ЄСПЛ вважав, що обсяг цих скарг по суті обмежується накладенням юридичного зобов’язання на компанію-заявника розкривати інформацію про телефонні дзвінки, здійснені на та з анонімного телефонного номера, зазначеного в запитах АМК, і накладення штрафу за його невиконання.

Дії АМК, оскаржувані компанією-заявником, головним чином ґрунтувалися на статті 32 Конституції, статтях 7, 16, 17, 22 і 22-1 Закону про Антимонопольний комітет 1993 року та статтях 50 і 52 Закону про захист економічної конкуренції, які були доступними для громадськості та достатньо чіткими та передбачуваними за своїми наслідками. Беручи до уваги тлумачення цих положень Верховним Судом у цій справі, яке не видається довільним чи явно необґрунтованим, а також в інших справах, на які посилався Уряд, АМК мав повноваження зобов’язувати фізичних та юридичних осіб надавати йому різні типи інформації, в тому числі відповідні комунікаційні дані, які йому потрібні для розслідування ймовірних порушень законодавства про конкуренцію, і він також мав повноваження застосовувати фінансові санкції за невиконання його запитів. Всупереч твердженням компанії-заявника, з судової практики Верховного Суду слідувало, що згідно зі статтею 31 Конституції у цій справі не було необхідності в судовому рішенні, і що Кримінальний процесуальний кодекс також не застосовувався (там само). Тому застосовне національне законодавство за конкретних обставин не вимагало попереднього судового дозволу.

Також немає жодних доказів того, що застосовна національна правова база не забезпечувала адекватних і ефективних гарантій захисту від зловживань або свавілля конкретно через події того типу, як в цій справі. Компанії-заявнику було надано широкі можливості оскаржити законність і необхідність дій та рішень АМК до Верховного Суду, який, всупереч твердженням компаніїзаявника, розглянув усі основні аспекти справи та ухвалив належним чином обґрунтоване рішення, яке не було свавільним. Крім того, Закон про захист персональних даних 2010 року гарантував кожному право оскаржити обробку його чи її персональних даних до суду або до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, який мав повноваження приймати рішення, що адресується органам влади, про припинення обробки таких даних та/або про їх знищення, і немає жодних ознак того, що доступні засоби правового захисту були неефективними на практиці, включно з діями чи рішеннями державного уповноваженого АМК (див. пункти 26, 29 і 42 цього рішення та порівняйте Breyer v. Germany, № 50001/12, § 105, від 30 січня 2020 року).

До цього слід додати, що, незважаючи на те, що сума штрафу, накладеного на неї за відмову надати дані, про які йдеться, не була незначною, компанія-заявник не стверджувала, ані в національному суді, ані в ЄСПЛ, що зобов’язання сплатити штраф мало серйозні негативні наслідки для її фінансового стану.

Таким чином, ЄСПЛ вважав, що поточні скарги компанії-заявника на порушення її прав за статтею 8 Конвенції у зв’язку з оскаржуваними подіями не підтверджувалися переконливими аргументами. Таким чином, вони повинні бути відхилені як явно необґрунтовані відповідно до пункту 3 (а) та пункту 4 статті 35 Конвенції. Оскільки компанія-заявник також скаржилася на порушення статті 10 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо тих самих фактів і правових питань, які вже розглянув ЄСПЛ, ці скарги не свідчили про порушення положення, про які йдеться. Відповідно, ця частина заяви також була явно необґрунтованою та відхилена відповідно до пунктів 3 (a) та 4 статті 35 Конвенції.

Висновки: навіть якщо припустити, що стаття 8 Конвенції застосовна, скарги компанії-заявника мають бути визнані неприйнятними як явно необґрунтовані з причин, викладених нижче.

По-перше, ЄСПЛ визнав, що існувала достатня правова підстава для того, щоб вимагати від компанії-заявника надати АМК запитані комунікаційні дані та для накладення на неї штрафу за відмову це зробити.

По-друге, щодо наявності легітимної мети та необхідності в демократичному суспільстві, ЄСПЛ зазначив, що АМК використав свої повноваження, щоб змусити компанію-заявника, зрештою шляхом накладення на неї штрафу, надати комунікаційні дані з метою розслідування ймовірного порушення конкурентного законодавства. Матеріали, надані ЄСПЛ, свідчили, що не було серйозних підстав сумніватися в тому, що АМК справді була потрібна така інформація, щоб перевірити, чи були представники двох компаній, які брали участь у процедурі державних закупівель, залучені до картелю, що, безсумнівно, слугує легітимній меті захисту економічного благополуччя країни.

По-третє, як зазначалося вище, інформація, якою володіла компаніязаявник, але яку відмовилася надавати АМК, обмежувалася даними обліку одного телефонного номера, який використовувався анонімно.

Запит був чітким і стосувався лише періоду в п’ять місяців, що відповідало часу подій, які розслідувалися АМК. Хоча, запитувані дані потенційно можуть стосуватися великої кількості людей, які контактували за вказаним номером телефону, компанія-заявник не була зобов’язана ідентифікувати їх. АМК, якій мали бути розкриті дані, була пов’язана правилами конфіденційності та мала право використовувати їх лише з метою розслідування порушень законодавства про конкуренцію. Не стверджувалося, що надання запитуваних АМК даних мало б будь-які наслідки для зберігання та обробки конфіденційних даних компанії-заявника, що стосуються її послуг. Також вимога про розкриття даних, про які йде мова, не могла обґрунтовано призвести до будь-якої шкоди репутації компанії-заявника, оскільки це стосувалося законної реалізації владою своїх законних повноважень щодо доступу до приватних даних в легітимних цілях. У тій мірі, в якій компанію-заявника можна розуміти як таку, що намагається захистити третіх осіб, які потенційно можуть постраждати, ЄСПЛ, залишаючи осторонь питання про можливі національні засоби правового захисту, доступні таким третім особам, зазначив, що така вимога не була висунута в національному провадженні, і що в будь-якому випадку не було підстав визнавати, що компаніязаявник мала право подати заяву до ЄСПЛ від імені таких невідомих третіх осіб.

Констатовані порушення: заяву визнано неприйнятною та відхилено (пп.“a” п.3 та п. 4 статті 35 Конвенції).

Ключові слова: захист приватного життя, порядок надання конфіденційної інформації, захист економічної конкуренції