Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 13 лютого 2024 року

у справі «JANN-ZWICKER AND JANN v. SWITZERLAND»[1]

за заявою № 4976/20

Щодо надмірної тривалості провадження у справі про відшкодування шкоди, пов’язаної з впливом азбесту

Фабула справи: заявники скаржились за пунктом 1 статті 6 Конвенції на порушення їхнього права на доступ до суду у зв’язку з тим, як національні суди визначили початок перебігу десятирічного строку абсолютної позовної давності щодо вимог про відшкодування шкоди, пов'язаної з впливом азбесту. Скарги також стосувалися тривалості розгляду справи.

Правове обґрунтування: щодо періоду, який слід брати до уваги, Суд зазначив, що він розпочався 16 липня 2009 року (коли заявники звернулися до Кантонального суду Glarusдив. пункт 14) і закінчився 6 листопада 2019 року (коли Федеральний Суд ухвалив своє рішення щодо вимог заявників - див. пункт 26 вище). Таким чином, він тривав десять років і майже чотири місяці на трьох рівнях судових інстанцій. Суд також вказав у зв'язку з цим, що період провадження у вищій національній судовій інстанції розпочався 6 листопада 2013 року (коли заявники звернулися до Федерального Суду - див. пункт 19) і закінчився 6 листопада 2019 року (з винесенням рішення останнім). Таким чином, провадження у Федеральному Суді тривало рівно шість років.

Що стосується обґрунтованості тривалості провадження, Суд погодився з Урядом, що справа була дещо складною. Він також зміг погодитися з тим, що, окрім зупинення провадження у Федеральному Суді з 8 квітня 2014 року до 6 листопада 2018 року, з матеріалів справи не вбачається жодної іншої реальної фази судової бездіяльності, і заявники також не вказували на таку бездіяльність. Тому виникло питання, чи відповідало зупинення провадження на чотири роки і майже сім місяців вимозі розгляду справ протягом «розумного строку» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. З наведених нижче причин Суд вважав, що - взяте окремо - провадження у Федеральному Суді саме по собі не відповідало стандартам, встановленим пунктом 1 статті 6 Конвенції. Тобто, навіть якби заявники скористалися засобом правового захисту, передбаченим пунктом 7 статті 100 Федерального закону «Про Федеральний суд» (див. пункт 40 рішення) щодо провадження у кантональних судах, тривалість провадження у Федеральному Суді все одно була б надмірною.

Суд дійшов висновку, що заявникам не можна дорікнути в тому, що вони не подали жодних подальших клопотань про відновлення провадження, поки правова реформа все ще обговорювалася в Парламенті, оскільки вони могли обґрунтовано припустити, що ще одне таке клопотання буде марним (див., mutatis mutandis, рішення у справі Unión Alimentaria Sanders S.A., § 35, в якому підтверджено принцип, згідно з яким зацікавлена особа не зобов'язана вживати заходів, що не сприяють скороченню строків розгляду справи).

Суд взяв до уваги пояснення, надані Урядом щодо тривалого зупинення провадження у Федеральному Суді. Однак він не зміг погодитися з тим, що дійсно було необхідно дочекатися результатів вищезгаданих парламентських обговорень, перш ніж відновити провадження; якщо б Суд визнав, що це було дійсно необхідно, це означало б, що таке очікування буде необхідним кожного разу, коли подається позов, який стосується галузі права, щодо якої Парламент розглядає пропозиції про внесення законодавчих змін. Додатковий аргумент, висловлений Урядом, про те, що Фонд EFA перебував у процесі створення у той самий період, також не був переконливим для Суду, оскільки ця подія відбулася лише після лютого 2015 року (коли відбувся круглий стіл - див. пункт 33 рішення), тоді як заявники вже в червні 2014 року просили переглянути рішення про зупинення провадження у справі - прохання, в якому Федеральний Суд відмовив у липні 2014 року. Фонд EFA не згадувався Федеральним Судом у рішенні про зупинення провадження від квітня 2014 року; також Федеральний Суд не згадав Фонд EFA у своєму рішенні від липня 2014 року, яким відхилив прохання заявників переглянути рішення про зупинення провадження. Дійсно, він не міг бути згаданий у цих рішеннях, оскільки Фонд EFA був створений лише у 2017 році.

Висновки: викладених вище міркувань було достатньо, щоб дозволити Суду дійти висновку, що, незважаючи на те, що справа характеризується певним ступенем складності, держава не виконала свого зобов’язання забезпечити, щоб провадження у Федеральному Суді відбувалося в межах розумного строку. Отже, не було необхідності з’ясовувати, чи потреби заявників, поставлені на карту, вимагали особливої швидкості перегляду. Таким чином, Суд дійшов висновку, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тривалістю провадження.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції) у зв’язку з надмірно тривалим національним провадженням.

Ключові слова: право на доступ до правосуддя, строки звернення до суду, право на судовий захист, принцип розумного строку