Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 13 лютого 2024 року

у справі «JANN-ZWICKER AND JANN v. SWITZERLAND»

за заявою № 4976/20

Щодо строку позовної давності у справах про відшкодування шкоди, пов’язаної з впливом азбесту

Фабула справи: заявники скаржились за пунктом 1 статті 6 Конвенції на порушення їхнього права на доступ до суду у зв’язку з тим, як національні суди визначили початок перебігу десятирічного строку абсолютної позовної давності щодо вимог про відшкодування шкоди, пов'язаної з впливом азбесту. Скарги також стосувалися тривалості розгляду справи.

Правове обґрунтування: насамперед Суд зазначив, що ця справа стосується питання про те, чи було порушено право заявників на доступ до суду тим, що національні суди визнали сплив строку позовної давності щодо вимоги про відшкодування шкоди. Суд також зазначив, що новий абсолютний строк позовної давності у двадцять років не застосовується до цієї справи; крім того, сторони не стверджували, що новий строк позовної давності може бути застосований. Отже, виникає питання, чи дійсно відмінності між цією справою та справою Howald Moor and Others є настільки суттєвими, що виправдовують різні підходи до питання доступу до суду. Аргументи Уряду з цього приводу насправді не переконали Суд.

Суд вже постановляв, що коли науково доведено, що особа не могла знати, що вона страждає на певну хворобу, така обставина має враховуватися при обчисленні строку позовної давності (див. Howald Moor and Others, § 78). З огляду на тривалі строки давності, можна з упевненістю припустити, що позови, пов'язані з азбестом, завжди будуть вважатися такими, що втратили чинність у часі, у випадку десятирічного строку позовної давності, і, ймовірно, також дуже часто у випадку двадцятирічного строку позовної давності згідно з новими положеннями національного законодавства (див. пункти 31 і 41-42 рішення), якщо початок перебігу строку позовної давності (dies a quo) буде пов'язаний із припиненням шкідливого впливу, про який йдеться. Іншими словами, відповідні особи не матимуть права подати позов до суду в момент, коли вони фактично змогли оцінити заподіяну шкоду, оскільки термін позовної давності закінчився до дати, коли обсяг заподіяної шкоди можна було визначити (див. Sanofi Pasteur, § 53).

Питання полягає не стільки в тому, чи може десятирічний, двадцятирічний, тридцятирічний або навіть більш тривалий абсолютний строк позовної давності теоретично відповідати Конвенції; скоріше, визначальним є те, чи його застосування – яке передбачає визначення моменту, з якого починається перебіг позовної давності (dies a quo), а також будь-яке можливе зупинення перебігу строку позовної давності - призводить до наслідків, що відповідають Конвенції.

Більше того, Суд повторив, що те, що стосується забезпечення необхідного балансу між правом потерпілого на доступ до суду та правом відповідача на правову визначеність (в контексті строку позовної давності щодо відшкодування збитків) - він не може критикувати вибір, згідно з яким національна правова система надає більшої ваги праву потерпілих внаслідок тілесних ушкоджень на судовий розгляд, ніж праву на правову визначеність осіб, відповідальних за спричинення цих ушкоджень (див. рішення у справі Sanofi Pasteur, §§ 55-58). У даному випадку виникла протилежна ситуація – незважаючи на те, що потерпілий тривалий час навіть не міг знати, що йому завдано шкоди. Тому Суд не зміг погодитися з тим, що право заявників на доступ до суду було практичним та ефективним з огляду на спосіб визначення dies a quo щодо перебігу абсолютного строку позовної давності. Здається, що не існує розумної пропорційності між застосованими засобами та поставленою метою. Національні суди обмежили право заявників на доступ до суду таким чином, що була порушена сама суть цього права. З цього випливає, що держава перевищила свою свободу розсуду (див. пункт 70 рішення). Отже, у цій справі не було жодних підстав відступати від аргументації Суду, викладеної у рішенні у справі Howald Moor and Others.

Висновки: Суд зробив висновок, що за виняткових обставин, пов’язаних із жертвами азбесту, застосування абсолютних строків позовної давності національними судами – зокрема спосіб визначення dies a quo щодо перебігу абсолютного строку позовної давності - призвело до того, що право заявників на доступ до суду було обмежено до такої міри, що була порушена сама суть цього права.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції) у зв’язку з відсутністю доступу до суду.

Ключові слова: право на доступ до правосуддя, строки звернення до суду, право на судовий захист