Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 06 лютого 2024 року

у справі «ĐURIĆ v. SERBIA»

за заявою № 24989/17

Щодо несправедливості адміністративного та судового проваджень при розгляді національними органами звернення про надання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни

Фабула справи: справа стосувалася намагання заявника отримати допомогу по інвалідності. Заявник стверджував, що у 1996 році, коли йому було 13 років, він отримав важкі поранення від вибухового пристрою, який залишився після попереднього збройного конфлікту і на який заявник випадково натрапив.

Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливість адміністративного та судового провадження у його справі, включаючи відсутність усного слухання та юридичний обов'язок використовувати лише письмові докази, що стосуються травми, незважаючи на той факт, що органи держави-відповідача самі повинні були забезпечити отримання цих доказів у відповідний час.

Правове обґрунтування: щодо принципу змагальності та принципу рівності сторін. Суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, включає право сторін провадження подавати будьякі зауваження, які вони вважають такими, що стосуються їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є гарантування не теоретичних чи ілюзорних прав, а практичних та ефективних прав, це право може вважатися ефективним лише тоді, коли зауваження дійсно «почуті», тобто належним чином розглянуті відповідним судом. Іншими словами, дія статті 6 полягає, серед іншого, в тому, що на «суд» покладається обов'язок провести належний розгляд подань, аргументів та доказів, наданих сторонами, без упередженого ставлення до питання їх релевантності (див. рішення у справі Perez v. France [GC], № 47287/99, § 80, ECHR 2004-I, з подальшими посиланнями).

Допустимість доказів в першу чергу регулюється національним законодавством і, за загальним правилом, саме національні суди повинні оцінювати надані їм докази. Завдання Суду за Конвенцією полягає радше в тому, щоб встановити, чи було провадження в цілому, включаючи спосіб отримання доказів, справедливим (див., наприклад, рішення у справах Elsholz v. Germany [GC], № 25735/94, § 66, ECHR 2000 VIII, та Devinar v. Slovenia, № 28621/15, § 45, від 22 травня 2018 року).

Суд вкотре повторив, що принцип змагальності та принцип рівності сторін, які тісно пов’язані між собою, є основоположними складовими поняття «справедливий судовий розгляд» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі Regner v. the Czech Republic [GC], № 35289/11, § 146, від 19 вересня 2017 року). Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні повинна бути надана розумна можливість представити свою справу в умовах, які не ставлять її в істотно невигідне становище порівняно з її опонентом або опонентами (див. рішення у справі Andrejeva v. Latvia [GC], № 55707/00, § 96, ECHR 2009).

Однак права, що випливають з цих принципів, не є абсолютними. У низці справ Суд вже ухвалював рішення щодо випадків, коли при відмові в забезпеченні стороні повного змагального провадження перевага надається вищим національним інтересам. Договірні держави користуються певною свободою розсуду в цій сфері. Однак, саме Суд в останній інстанції визначає, чи були дотримані вимоги Конвенції (див. згадане вище рішення у справі Regner, § 147, з подальшими посиланнями).

Щодо «права на усне слухання», Суд зазначив, що право на усне слухання пов'язане не лише з питанням, чи передбачає провадження допит свідків, які даватимуть свої свідчення усно. Важливо також, щоб сторони судового процесу мали можливість усно викласти свою позицію в національних судах. Таким чином, право на усне слухання є одним з елементів, що лежить в основі рівності сторін у провадженні (див. рішення у справі Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal [GC], № 55391/13 та 2 інших, § 187, від 6 листопада 2018 року, з подальшими посиланнями).

Відповідно до усталеної практики Суду, у провадженні в суді першої та єдиної інстанції право на «публічний розгляд» у значенні пункту 1 статті 6 включає право на «усне слухання», якщо немає виняткових обставин, які виправдовують відмову від такого слухання (див. рішення у справі Göç v. Turkey [GC], № 36590/97, § 47, ECHR 2002 V). В усному слуханні може не бути потреби, наприклад, якщо справа не порушує питань факту чи права, які не можуть бути належним чином вирішені на підставі матеріалів справи та письмових зауважень сторін (див., наприклад, рішення у справах Jussila v. Finland [GC], № 73053/01, §§ 41 і 42, ECHR 2006 XIV, та Bektashi Community and Others v. the former Yugoslav Republic of Macedonia, №№ 48044/10 та 2 інші, § 80, від 12 квітня 2018 року, з подальшими посиланнями).

Винятковий характер обставин, які можуть виправдати відмову від усного слухання, по суті, зводиться до характеру питань, що підлягають вирішенню національним судом, а не до частоти виникнення таких ситуацій. Суд визнав, що спори, які стосуються виплат за програмами соціального забезпечення, як правило, є досить технічними і їх результат зазвичай залежить від письмових висновків, наданих лікарями. Відповідно, багато таких спорів краще розглядати в письмовій формі, ніж в усній. Крім того, зрозуміло, що в цій сфері національні органи влади повинні враховувати вимоги ефективності та економії. Систематичне проведення усних слухань може стати перешкодою для особливої ретельності, необхідної у питаннях соціального забезпечення (див. згадане вище рішення у справі Schuler-Zgraggen, § 58; Salomonsson v. Sweden, № 38978/97, § 38, від 12 листопада 2002 року; Döry v. Sweden, № 28394/95, § 41, від 12 листопада 2002 року; і Lundevall v. Sweden, № 38629/97, § 38, від 12 листопада 2002 року).

Висновки: у цій ситуації Суд дійшов висновку, що заявник фактично зіткнувся як з юридичною, так і з фактичною неможливістю належного розгляду його справи, особливо з огляду на те, що заява поліції від 21 березня 2006 року також не була визнана процесуально прийнятною, оскільки вона датувалася 2006 роком, а не часом отримання заявником поранення. Хоча у цій довідці зазначалося, з одного боку, що вона була видана з метою перевірки статусу заявника як такого що мав «інвалідність у мирний час» і що капсулі, про які йшлося, були невідомого походження, з іншого боку, у ній також визнавалося, що капсулі дійсно залишилися після попередніх воєн. Таким чином, ця заява явно вимагала більш ретельного вивчення відповідними органами влади.

Крім того, незважаючи на особливості проведення усного слухання в контексті позову про соціальне забезпечення та свободу розсуду держави-відповідача, коли йдеться про проведення повністю змагального провадження, було б корисним, на думку Суду та з огляду на дуже специфічні та специфічні для країни обставини цієї справи, щоб національний суд заслухав на усному слуханні у присутності заявника або його законного представника відставного працівника поліції, згаданого у заяві поліції від 29 листопада 2006 року, який міг би надати інші відповідні деталі.

З огляду на вищевикладене, Суд дійшов висновку, що заявник не мав ефективного права на справедливий судовий розгляд і йому не було надано належної можливості представити свою справу, у тому числі в усному судовому засіданні, в умовах, які не поставили б його у суттєво невигідне становище.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: право на державну допомогу, захист соціальних прав, справедливість судового розгляду, дослідження доказів судом