Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 07 березня 2024 року

у справі «VOLKOV v. UKRAINE»

за заявою № 74785/14

Щодо необгрунтованості поданої до ЄСПЛ скарги у кримінальному провадженні стосовно використання як доказів результатів негласних слідчих (розшукових) дій

Фабула справи: заявник скаржився на те, що його розмови були записані без дозволу суду, а результати були використані як докази проти нього, що, як стверджується, є порушенням статей 6 і 8 Конвенції.

Заявник, на той час прокурор району, був засуджений за хабарництво за отримання грошей від пана та пані Р. у розмірі 3000 доларів США. Заявник розслідував кримінальну справу проти пана Р. за підозрою у розкраданні коштів. Згідно з обвинуваченням, гроші були передані в обмін на сприятливий розгляд кримінальної справи пана Р. Пан та пані Р. поскаржилися до Служби безпеки на те, що заявник вимагав у них хабар, і їм було надано записуюче обладнання для того, щоб задокументувати факт дачі хабара.

Протягом усього кримінального провадження заявник стверджував, що, хоча він дійсно отримав гроші від пані Р., це була добровільна пожертва на ремонт приміщення його районної прокуратури, а не для нього особисто. Таким чином, це не могло становити хабар у розумінні національного кримінального законодавства (навіть якщо це могло становити менш серйозне, адміністративне корупційне правопорушення).

При винесенні обвинувального вироку суди спиралися на свідчення пана та пані Р., записи, зроблені паном та пані Р. про їхню взаємодію із заявником, та інші докази.

Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив у силі обвинувальний вирок щодо заявника 12 червня 2014 року.

У суді першої інстанції та у своїх апеляційних скаргах заявник стверджував, що записи проводилися без дозволу суду, що є порушенням національного законодавства, і просив надати йому копію будь-якого такого дозволу, якщо такий був виданий. Суди відповіли в загальних рисах, що відповідні негласні операції були законними.

Правове обґрунтування: сторони погоджуються, що мало місце втручання в "приватне життя" заявника в розумінні статті 8. Заявник стверджував, що це втручання було порушенням статті 8, оскільки воно було здійснене без попереднього дозволу суду, всупереч національному законодавству.

Однак матеріали справи свідчать про те, що стеження було санкціоноване головою Апеляційного суду м. Києва, на що є посилання в протоколі відповідних заходів стеження, і це було підтверджено Урядом. Вони надали переконливе пояснення, чому копія цього дозволу не могла бути надана Суду. Прикро, що національні суди, які розглядали кримінальну справу заявника, не надали детальної відповіді на твердження заявника, лише зазначивши, що стеження відповідало вимогам Закону "Про оперативно-розшукову діяльність" (однією з яких є наявність дозволу на проведення оперативно-розшукових заходів). Однак ця відсутність коментарів, хоча і викликає жаль, не була вирішальною, оскільки цей аргумент був другорядним у захисті заявника, а національні матеріали справи свідчили про наявність дозволу.

Зазвичай Суд вимагає переконливих підстав для того, щоб відступити від фактичних висновків національних судів (див. Bărbulescu v. Romania [GC], № 61496/08, § 129, 5 вересня 2017 року).

Немає жодних ознак того, що оскаржувані заходи не відповідали вимогам статті 8 Конвенції з будь-якої іншої причини.

Отже, Суд приходить до висновку, що заявник не висунув і не обґрунтував аргументовану скаргу про порушення статті 8 Конвенції в його справі.

З огляду на вищенаведений висновок Суду щодо скарги заявника за статтею 8, не було встановлено, відповідно до необхідних стандартів, що мало місце будь-яке порушення національного законодавства або Конвенції при збиранні доказів проти нього.

Відповідно, Суд визнає, що скарги заявника за статтею 6 також є явно необґрунтованими.

Висновки: єдиними аргументами заявника були стверджувана невідповідність у датах та його твердження про те, що національні суди прийняли існування дозволу на віру, не вживши заходів для його перевірки. Однак заявник не надав достатньої кількості деталей або доказів, щоб зробити цю скаргу обґрунтованою. Зокрема, він не пояснив, яких заходів він вжив для отримання доступу до копії дозволу. З апеляційних скарг заявника вбачається, що він покладався на відсутність судового дозволу як на другорядний аргумент у критиці сукупності доказів проти нього. Однак він не пояснив у послідовний спосіб, ні перед цим Судом, ні у своїх національних поданнях, які кроки були зроблені для перевірки цих тверджень: зокрема, яку інформацію заявник запитував у органів влади, коли і на яких підставах, і які рішення були прийняті у відповідь на будь-які такі запити.

Констатовані порушення: скарга визнано явно необґрунтованою та відхилена (п.п. 3 і 4 ст. 35 Конвенції)

Ключові слова: вимоги до скарг, порядок звернення до ЄСПЛ, порядок розслідування