Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 14 грудня 2023 року

у справі «Коргун проти України»

за заявою № 68907/14

Щодо необгрунтованості судових рішень у справі за позовом колишнього працівника міліції про виплату заробітної плати

Фабула справи: заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на незаконне позбавлення його заробітної плати і ненаведення національними судами достатнього обґрунтування у своїх рішеннях про відмову у задоволенні його позовних вимог щодо виплати заборгованості.

Правове обґрунтування: Суд нагадує, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, проте цей пункт не можна розуміти як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (див. рішення у справі «Перез проти Франції» [ВП] (Perez v. France) [GC], заява № 47287/99, пункт 81, ЄСПЛ 2004-I). Питання стосовно виконання судом свого обов’язку навести обґрунтування, яке виникає з пункту 1 статті 6 Конвенції, можна вирішити лише з огляду на обставини справи (див. рішення у справі «Гору проти Греції (№ 2)» [ВП] (Gorou v. Greece (no. 2)) [GC], заява № 12686/03, пункт 37, від 20 березня 2009 року, з подальшими посиланнями).

Згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов’язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів і трибуналів мають бути належним чином викладені підстави, на яких вони ґрунтуються (див. рішення у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» [ВП] (Garcia Ruiz v. Spain) [GC], заява № 30544/96, пункт 26, ЄСПЛ 1999-I). Це зобов’язання передбачає, що сторона провадження може розраховувати на конкретну та чітку відповідь на ті аргументи, які мають вирішальне значення для результату розгляду справи (див. рішення у справі «Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португалії» [ВП] (Ramos Nunes de Carvalho e Sa v. Portugal) [GC], заява № 55391/13 та 2 інші заяви, пункт 185, від 06 листопада 2018 року, з подальшими посиланнями).

Висновки: заявник вказав на проблему у наведеному апеляційним судом обґрунтуванні, але Вищий адміністративний суд України жодним чином не прокоментував цей аргумент, просто повторивши обґрунтування апеляційного суду.

Суд також не вбачає опосередкованої відповіді на аргументи заявника.

Суди не посилалися на будь-яке інше положення національного законодавства, яке могло б бути підставою для невиплати заробітної плати заявнику за відповідний період.

Під час провадження на національному рівні відповідач посилався на подальші зміни у відповідних нормативно-правових актах, внесені у 2012 році. Його аргументи у зв’язку з цим були неоднозначними: він прямо не сказав (не кажучи вже про цитування будь-якого положення законодавства на підтвердження свого аргументу), що зміни мали застосовуватися ретроактивно, а радше стверджував, що у зв’язку зі змінами він мав би складнощі з виконанням рішення з бюджетних причин.

Крім того, Уряд стверджував, що ці зміни були додатковими і просто чітко вказували на відповідне правило, яке, як вони вважали, вже існувало в національному законодавстві ще до їхнього внесення, а саме, що законодавство не передбачало права на отримання будь-якої заробітної плати працівниками міліції, коли вони перебували під вартою і, таким чином, не виконували своїх службових обов’язків. Це також співпадає з аргументом, наведеним відповідачем у його апеляційній скарзі.

Однак ні апеляційний суд, ні Вищий адміністративний суд України не посилалися на жоден із цих аргументів. Крім того, ні відповідач, ні Уряд ніколи не наводили жодного конкретного положення законодавства, на якому могли б ґрунтуватися ці аргументи.

Таким чином, суди не виконали свого обов’язку розглянути та прокоментувати доводи, які мали вирішальне значення для результату розгляду справи. Суд не може дійти висновку, що національні суди розглянули справу заявника, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції, щоб провадження вважалося «справедливим».

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: справедливість судового розгляду, захист трудових прав, вимоги до судових рішень