Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 14 березня 2023 року

у справі «MOLDOVAN v. UKRAINE»

за заявою № 62020/14

Щодо доказового значення ДНК-тесту доказом для встановлення батьківства згідно ч. 3 ст. 53 КпШС України

Фабула справи: заявник скаржився за статтею 8 Конвенції на те, що суди відхили його цивільний позов про визнання того, що померла особа є його батьком. Заявник стверджував, що суди безпідставно відмовилися брати до уваги докази ДНК і наполягали на застосуванні застарілого законодавства, яке вимагало доказів спільного проживання та інших "соціальних" обставин.

Правове обґрунтування: Суд не покликаний вирішувати будь-які питання щодо достовірності результатів ДНК-тесту, оскільки з аргументації національних судів у будь-якому випадку очевидно, що, оскільки у справі заявника застосовувався Сімейний кодекс 1969 року, єдиними обставинами, які фактично могли вважатися належними доказами батьківства, були «соціальні» обставини, передбачені цим кодексом. Питання, яке стоїть перед Судом, полягає не в тому, чи були достовірними докази ДНК або чи був Ч. батьком заявника, а виключно в тому, чи свідчать застосований підхід і результати провадження про порушення позитивних зобов'язань держави за статтею 8 (§ 51).

У цивільній справі національні суди відхилили заяву заявника в основному тому, що він не довів, що його мати і померлий передбачуваний батько коли-небудь спільно проживали або що Ч. коли-небудь визнавав своє батьківство будь-яким чином. Ці обставини вимагалися Кодексом про шлюб і сім’ю 1969 року, який був визнаний застосовним до справи заявника згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду від 2006 року, (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0003700-06) з огляду на дату народження заявника (§ 45).

Кодексом про шлюб і сім’ю 1969 року був прийнятий в той час, коли тестування ДНК ще не було поширеним. Таким чином, положення статті 53 Кодексу надавали можливість встановлювати батьківство на «соціальних» підставах. Ці положення залишалися незмінними протягом десятиліть, навіть коли надійне тестування ДНК вже широко використовувалося (§ 46).

У цій справі Апеляційний суд, підтвердивши застосовність Кодексу 1969 року і роз'яснивши, що для дитини, народженої до 1 січня 2004 року, докази ДНК самі по собі не можуть бути підставою для судового визнання батьківства, зробив додатковий коментар, мимохідь згадавши про сумніви щодо достовірності доказів ДНК, поданих заявником. Касаційний суд підтримав цей підхід у своєму односторінковому рішенні (§ 49).

Висновки: у розглянутому національному провадженні, яке розпочалося у 2012 році, суди керувалися Постановою Пленуму Верховного Суду 2006 року, яка вимагала застосування до справи заявника Кодексу про шлюб і сім’ю 1969 року, що робить доказ спільного проживання необхідним для визнання батьківства. На думку Суду, наслідки такого підходу можна порівняти з наслідками негнучких строків або інших процесуальних обмежень, які унеможливлюють встановлення або оспорювання батьківства, зокрема з використанням нових методів тестування. Суд неодноразово вказував, що такі обмеження суперечать важливості інтересу приватного життя.

Хоча до функцій Суду не входить тлумачення національного законодавства або висловлення думки щодо доцільності правового регулювання, обраного законодавчим органом держави-відповідача у певній сфері, за цих обставин Суд доходить висновку, що зазначений підхід національних судів у поєднанні з їхньою нездатністю розглянути надані їм докази ДНК з достатньою ретельністю становив порушення їхніх позитивних зобов'язань за статтею 8 щодо забезпечення права заявника на повагу до його приватного життя.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: захист приватного життя, спори про встановлення батьківства, оцінка доказів, докази сімейних відносин