Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 лютого 2023 року

у справі «KATONA AND ZÁVARSKÝ v. SLOVAKIA»

за заявою № 43932/19

Щодо неможливості захисту прав кредиторів у справі на виплату грошової заборгованості фізичної особи на підставі боргових розписок

Фабула справи: справа стосувалася виключення вимог заявників (перший заявник László Katona та другий заявник Tomáš Závarský) в рамках провадження у справі про банкрутство чи в рамках будь-якого іншого провадження щодо фізичної особи про виплату грошової заборгованості на підставі боргових розписок, що, на їх думку, порушувало вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Щодо усіх вимог, за винятком однієї, національний суд ухвалив рішення, які є остаточними та обов’язковими. Виключення вимог відбулось згідно із законом з урахуванням того факту, що боржника було визнано неплатоспроможним і йому було «списано заборгованість» в рамках справи, в якій заявники не були сторонами, та шляхом ухвалення рішення, яке не оскаржувалось.

Справа пов’язана із ситуацією, що виникла після передачі акцій компанії, акціонерами якої є обидва заявники, від пана Katona третій стороні згідно з угодою, відповідно до якої оплата здійснюватиметься частинами. У зв’язку з цим пан Katona отримав боргові розписки, одну з яких він передав пану Závarský. Оплату не було отримано і заявники звернулись з позовом про стягнення основної суми у розмірі 74 000 євро, що, у свою чергу, призвело до ухвалення судових рішень на їхню користь, які є остаточними та підлягають виконанню. Після визнання третьої сторони банкрутом та прийняття окружним судом рішення про «списання боргів» у справі, в якій заявники не були сторонами, для них стало юридично неможливим пред’явити вимоги до боржника в рамках провадження у справі про банкрутство чи в рамках інших проваджень. Таке рішення ґрунтувалось на змінах, внесених до Кодексу про банкрутство та реструктуризацію, які виключали можливість отримання сатисфакції в суді у разі пред’явлення певних видів вимог, включаючи вимоги, пред’явлені на підставі боргових розписок, виданих до певної дати.

Посилаючись на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції та на статтю 6 Конвенції заявники скаржилися, зокрема, на неможливість подати позов до третьої сторони та на відсутність у зв’язку з цим правового захисту, і стверджували, що це становило відмову в доступі до суду.

Правове обґрунтування: насамперед Суд зазначив, що основою цієї справи були вимоги заявників щодо виплати грошової суми і що Уряд не заперечував того, що такі вимоги становлять майно у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Фактично усі ці позови, крім одного, були задоволені відповідно до судових рішень, які є остаточними та обов’язковими, і виконання яких було санкціоновано. Вимоги, відповідно, були достатньо обґрунтованими для того, аби здійснити їхнє виконання, що, у свою чергу, означало, що такі вимоги становлять майно для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece, 9 грудня 1994 року, § 59, Серія A no. 301-B).

Провадження щодо решти вимог першого заявника було припинено без ухвалення рішення по суті. Проте безспірним є те, що така вимога існувала та була обґрунтованою. Відповідно, Суд визнав, що з огляду на конкретні обставини, решта вимог першого заявника породжували законні очікування стосовно того, що такі вимоги будуть розглядатись так само, як й інші вимоги (див., mutatis mutandis, Pressos Compania Naviera S.A. and Others v. Belgium, 20 листопада 1995 року, § 31, Серія A no. 332). Тому такі вимоги також становили майно для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Надалі необхідно визначити, чи було втручання у право заявників на мирне володіння їхнім майном і, якщо так, то в якій із форм, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У зв’язку з цим Уряд стверджував, що вимоги заявників були подані проти приватного боржника і що причиною незадоволення таких вимог була неплатоспроможність боржника, і що держава не несе прямої відповідальності відповідно до Конвенції у зв’язку з тим, що ці вимоги не були задоволені, і також стверджував, що скарги заявників слід розглядати в контексті позитивних зобов’язань держави згідно із положенням, на яке вони посилаються.

Погоджуючись з Урядом, Суд зазначив, що вимоги заявників мали приватноправовий характер та були подані проти боржника як суб’єкта приватного права. Зміст їхніх скарг, поданих до Суду, однак, полягав у тому, що він пов’язаний не так з відсутністю виконання зобов’язань боржником перед заявниками, як з абсолютною відсутністю юридичної можливості їхнього виконання, що, у свою чергу, пов’язано з окремою поправкою до законодавства, прийнятою під час доведення заявниками своїх вимог в суді. Насправді, досвід другого заявника свідчить про те, що неплатоспроможність боржника не являла собою абсолютну перешкоду для успішного стягнення принаймні частини його заборгованості. Однак, наслідки списання заборгованості боржника відповідно до змін, внесених до Кодексу про банкрутство та реструктуризацію, які набули чинності 1 березня 2017 року, безсумнівно становили абсолютну перешкоду для пред’явлення заявниками вимог до боржника в рамках провадження у справі про банкрутство чи в рамках будь-якого іншого провадження.

За таких обставин наслідки списання заборгованості становили втручання у власність заявників. Щодо форми такого втручання, то Суд зазначив, що de jure вимоги заявників не були анульовані та все ще існують (для порівняння Pressos Compania Naviera S.A. and Others). Проте згідно із статтею 166b зміненого Кодексу про банкрутство та реструктуризацію вони не підлягали судовому розгляду та не могли бути задоволеними. Суттєвим наслідком цього заходу є те, що стало абсолютно неможливим пред’являти такі вимоги в судовому, виконавчому провадженнях, у провадженні щодо банкрутства чи в будь-якому іншому офіційному провадженні.

Щодо пропорційності вжитого заходу, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції вимагає, що будь-яке втручання має супроводжуватись розумним пропорційним співвідношенням між використаними засобами та переслідуваною метою. Цей справедливий баланс буде порушено, якщо відповідна особа буде вимушена нести надмірний індивідуальний тягар. Крім того, не слід ігнорувати важливість процесуальних зобов’язань відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Незважаючи на те, що це положення не містить чітких процесуальних вимог, судовий розгляд стосовно права на мирне володіння своїм майном має також надавати особі розумну можливість звернення до уповноважених органів з метою ефективного оскарження заходів, що перешкоджають реалізації прав, передбачених цим положенням.

Висновки: Суд без вагань погодився з тим, що складне соціально-економічне явище неплатоспроможності фізичних осіб вимагає відповіді з боку держави, яка задля дотримання публічного інтересу може бути виражена у формі спеціальних заходів в рамках провадження щодо неплатоспроможності. Поважаючи свободу розсуду національних органів влади, він також не знаходить підстав піддавати сумніву в цьому контексті загальний підхід щодо надання переваги задоволенню основної суми первинного боргу, а не задоволенню додаткових чи паралельних боргів. Проте в цій справі вимоги заявників, за винятком однієї, було підтверджено в рішеннях судів, які набрали законної сили та підлягали виконанню. Більше того, оскільки договірні відносини між заявниками та боржником мали виключно комерційно-правовий характер, Суд вважає, що не можна знайти жодного виправдання втручанню в їхнє право власності з метою захисту споживачів.

Більше того, наслідки списання заборгованості для вимог заявників, які прямо випливали з правових положень, не вимагали прийняття рішення і, як вже було встановлено, заявники не мали можливості ефективно оскаржити їх. Отже, відповідні правові положення не передбачали жодних винятків чи балансуючих факторів, які необхідно взяти до уваги як, наприклад, те, що у справі заявників фактично не існувало ризику подвійного стягнення первинного боргу і що, крім самих заявників, не було приватних кредиторів, чиї інтереси потенційно могли потребувати захисту. Дійсно, заявники не мали доступу до будь-яких проваджень, де вони могли б ефективно відстоювати свої вимоги. Необхідність такого провадження слід розглядати у зв’язку з тим фактом, що ситуація заявників виходила за межі об’єкта та мети відповідного законодавства.

З огляду на викладене вище та ураховуючи те, що позбавлення їх майна супроводжувалось абсолютною відсутністю компенсації, Суд дійшов висновку, що наслідки дії правових положень щодо списання заборгованості боржника на заявників поклали на останніх надмірний індивідуальний тягар. Тому справедливий баланс, який мав бути встановлений між захистом права заявників на мирне володіння майном та вимогами публічного інтересу, було порушено.

Констатовані порушення: захист власност (ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції).

Ключові слова: позбавлення власності, захист права власності, порушення майнових прав, способи захисту прав