Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 лютого 2023 року

у справі «HUBERT NOWAK v. POLAND»[1]

за заявою № 57916/16

Щодо відсутності ефективного та оперативного розслідування факту ненадання належної медичної допомоги потерпілому внаслідок дорожньо-транспортної пригоди

Фабула справи: заявник скаржився за статтею 2 Конвенції на неспроможність держави виконати свої зобов’язання з надання йому належної вчасної медичної допомоги у зв’язку з дорожньо-транспортною пригодою, у яку він потрапив.

Правове обґрунтування: Суд витлумачив процесуальне зобов’язання статті 2 Конвенції у контексті охорони здоров’я як таке, що вимагає від держав створити ефективну та незалежну судову систему, щоб причину смерті пацієнтів, яким надавалася медична допомога, будь то державний або приватний сектор, можна було визначити, а винних – притягнути до відповідальності (див., серед інших справ, цитовану справу Lopes de Sousa Fernandes, § 214, і Šilih v. Slovenia [GC], № 71463/01, § 192, 9 квітень 2009 року).

Форма розслідування, якої вимагає це зобов’язання, залежить від характеру втручання в право на життя. У той час як у деяких виняткових ситуаціях, коли вина надавачів медичних послуг виходить за межі простої помилки або медичної недбалості, Суд вважає, що дотримання процесуального зобов’язання має включати звернення до кримінального права; у всіх інших випадках, коли порушення права на життя чи особисту недоторканність не було заподіяно навмисно, процесуальний обов’язок, запроваджений статтею 2 Конвенції щодо створення ефективної та незалежної судової системи, не обов’язково вимагає надання кримінального засобу правового захисту. У справах, які стосуються ненавмисного заподіяння смерті та/або ненавмисної загрози життю, Суд повторює, що вимога щодо наявності ефективної судової системи буде дотримана, якщо правова система надає жертвам (або їхнім найближчим родичам) засіб правового захисту в цивільних судах, окремо або в поєднанні із засобом правового захисту в кримінальних судах, що дозволяє встановити будь-яку відповідальність і отримати будь-яке відповідне цивільне відшкодування. У разі залучення представників держави або представників певних професій також можуть бути передбачені дисциплінарні заходи (див., серед інших справ, Calvelli and Ciglio, згадана вище, § 51; Šilih, згадана вище, § 194; Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu, згадана вище, § 132; і Lopes de Sousa Fernandes, згадана вище, §§ 137 і 215).

Крім того, дотримання процесуальної вимоги статті 2 Конвенції слід оцінювати на основі кількох суттєвих параметрів. Ці елементи є взаємопов’язаними, і кожен із них, взятий окремо, не є самоціллю, як у випадку з вимогами справедливого судового розгляду згідно зі статтею 6 Конвенції. Однак, ці критерії, взяті разом, дозволяють визначити ступінь ефективності розслідування, що підлягає оцінці. Саме у зв’язку з цією метою ефективного розслідування необхідно оцінювати будь-які питання, включно зі швидкістю та розумною доцільністю (див. згадане вище рішення у справі Nicolae Virgiliu Tănase, § 171, з подальшими посиланнями). Основні критерії включають таке:

a) розслідування має бути ретельним, що означає, що органи влади повинні вжити всіх доступних їм розумних заходів для отримання доказів щодо інциденту, завжди робити серйозні спроби з’ясувати, що сталося, і не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки, аби закрити своє розслідування або використовувати як основу своїх рішень;

b) навіть якщо можуть існувати перешкоди або труднощі, що перешкоджають прогресу в розслідуванні, швидка реакція органів влади є життєво важливою для громадської безпеки та для підтримки громадської довіри до їхнього дотримання верховенства права та для запобігання будь-якій видимості змови або толерантності до протиправних дій. Провадження також має бути завершено протягом розумного строку;

c) як правило, необхідно, щоб національна система, створена для визначення причини смерті чи серйозних тілесних ушкоджень, була незалежною. Це означає не лише відсутність ієрархічного чи інституційного зв’язку, але й практичну незалежність, яка означає, що всі особи, яким доручено проводити оцінку у провадженні щодо встановлення причини смерті чи тілесних ушкоджень, користуються формальною та фактичною незалежністю від тих, хто причетний до подій.

У такій справі, як ця, де доступні різні засоби правового захисту, як цивільні, так і кримінальні, ЄСПЛ розгляне, чи можна вважати, що засоби правового захисту, взяті разом, як це передбачено законом і застосовано на практиці, є такими, які здатні встановити факти, притягнути до відповідальності винних і забезпечити належне відшкодування жертві. Вибір засобів для забезпечення позитивних зобов’язань згідно зі статтею 2 Конвенції, в принципі, є питанням, яке належить до межі розсуду Договірної держави. Існують різні способи забезпечення прав, передбачених Конвенцією, і навіть якщо держава не застосувала один конкретний захід, передбачений національним законодавством, вона, можливо, виконала свій позитивний обов’язок іншими засобами.

ЄСПЛ повторює, що у справах про медичну недбалість роль Суду полягає в тому, щоб оцінити, чи за конкретних обставин справи, враховуючи фундаментальну важливість права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції, та особливу вагу Суду, враховуючи процесуальну вимогу згідно з цим положенням, правова система в цілому адекватно розглядала справу.

Висновки: Суд зауважив, що в Польщі в принципі існували два шляхи для потерпілих, які стверджували про незаконні дії, приписувані державі або її агентам – цивільний і кримінальний. Більше того, у цій справі заявник міг також вимагати порушення провадження з метою встановлення дисциплінарної відповідальності відповідних лікарів шляхом ініціювання процедури, передбаченої законодавством, що регулює професійну відповідальність лікарів. На цій підставі Суд зробив висновок, що польська правова система пропонує сторонам засоби правового захисту, які, теоретично, відповідають вимогам процесуальних зобов’язань за статтею 2 Конвенції.

Суд визнав складність справи щодо стверджуваної медичної помилки; незважаючи на це, через десять років після нещасного випадку, внаслідок якого у заявника розвинулась тетраплігія, та приблизно через шість років після того, як заявник подав додатковий обвинувальний акт, провадження довелося припинити, оскільки щодо обвинувачення проти А. М. сплив строк давності. Як наслідок, заявник та його родина, які брали активну участь у провадженні, подаючи апеляції на численні рішення прокурора про припинення розслідування та підтримуючи обвинувачення, отримали скасування засудження A. M. першою інстанцією лише тому, що розгляд справи тривав занадто довго.

Суд також зазначив, що цивільне провадження щодо компенсації триває майже тринадцять років у суді першої інстанції та що жодного рішення не було винесено (див. пункти 55 і 56). Дисциплінарне провадження проти лікаря також було припинено на підставі висновку того ж регіонального консультанта з невідкладної медичної допомоги, який підготував висновок у кримінальному розслідуванні.

Викладених вище міркувань достатньо, щоб дозволити Суду дійти висновку, що відповідні механізми національної правової системи, взяті в цілому, не забезпечили на практиці ефективної та швидкої реакції з боку органів влади відповідно до зобов’язань держави за статтею 2 Конвенції.

Констатовані порушення: право на життя у процесуальному аспекті (ст. 2 Конвенції).

Ключові слова: захист права на життя, ДТП, право на медичну допомогу