Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 22 лютого 2024 року

у справі «VLAHOVIĆ v. MONTENEGRO»

за заявою № 62444/10

Щодо невиконання судових та адміністративних рішень у справі за позовом співвласника земельної ділянки про знесення незаконно збудованих на ній об'єктів

Фабула справи: заявник скаржився за різними статтями Конвенції на невиконання винесених на його користь судового рішення та адміністративних рішень щодо його майна, а саме - стосовно знесення незаконних споруд на земельній ділянці, співвласником якої був заявник.

Правове обґрунтування: загальні принципи, що стосуються виконання судових рішень, були узагальнені у справах Hornsby v. Greece (19 березня 1997 року, § 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II), Immobiliare Saffi v. Italy ) ([GC], no. 22774/93, § 59, ECHR 1999-V), Sabin Popescu v. Romania (№ 48102/99, §§ 68-76, 2 березня 2004 року), Matheus v. France (№ 62740/00, §§ 58 і 71, 31 березня 2005 року) та Fuklev v. Ukraine (№ 71186/01, § 84, 7 червня 2005 року).

Суд зазначає, що М.Д., один із співвласників земельної ділянки, про яку йдеться, побудував систему збору стічних вод та проклав бетонну дорогу на земельній ділянці, співвласником якої був заявник, не тільки незаконно, але й з очевидним порушенням відповідних будівельних норм. Незважаючи на те, що заявник отримав судове рішення та два адміністративні рішення на свою користь, які зобов'язували М.Д. прибрати зазначені споруди, вони так і не були виконані у зв'язку з тим, що (а) з'явився новий співвласник майна - муніципалітет, а не М.Д., та (б) тривалою процедурою експропріації. Зокрема, національні органи влади та суди відхилили всі клопотання заявника про примусове виконання рішення на тій підставі, що відповідне рішення було винесено щодо М.Д., а не муніципалітету. Він також прийняв забезпечувальний захід на користь М.Д., заборонивши примусове виконання рішень муніципальної поліції до завершення процедури експропріації.

Що стосується зміни власника, Суд зазначає, що Високий суд підтримав рішення суду першої інстанції, який зобов'язав М.Д. прибрати об'єкти, які він незаконно побудував, незалежно від зміни власника, яка відбулася за цей час. Однак, навіть якщо припустити, що зміна власника мала значення для цілей примусового виконання, Суд зазначає, що відповідні положення обох законів про виконавче провадження послідовно передбачають, що примусове виконання може також вимагатися від осіб, які не були зазначені як відповідачі в рішеннях, що підлягають примусовому виконанню, якщо відповідне зобов'язання було передано їм. У зв'язку з цим зазначається, що спір між заявником та М.Д. щодо споруд на зазначеній земельній ділянці був належним чином внесений до реєстру нерухомості у 2008 році, тобто задовго до того, як відбувся перехід права власності (порівняйте та протиставте рішення у справі Rodić v. Bosnia and Herzegovina (ріш.), no. 38636/17, § 31, 9 листопада 2020 року). Отже, муніципалітет не міг не знати про спір, про який йдеться, і можна очікувати, що він також знав про рішення суду першої інстанції з цього приводу, яке було винесено на той час.

Таким чином, можна було б законно очікувати, що передача М.Д. своєї частини земельної ділянки муніципалітету потягне за собою і передачу зобов'язання, пов'язаного з об'єктами, незаконно збудованими на ній. Якби це було не так, позивачі дійсно могли б опинитися в ситуації, коли відповідачі могли б неодноразово передавати право власності на відповідне майно, зобов'язуючі позивачів ініціювати одне цивільне провадження за іншим, таким чином нескінченно перешкоджаючи зверненню стягнення на відповідне майно. Однак, незважаючи на відповідну норму закону, національні суди вирішили, що заявник повинен був ініціювати окреме цивільне провадження проти муніципалітету, навіть якщо не муніципалітет незаконно побудував об'єкти, про які йдеться, і навіть якщо заявник вже ініціював одне цивільне провадження з цього приводу та отримав рішення на свою користь. При цьому суди нижчих інстанцій не звернули уваги на застосовність відповідного положення закону, на що звернув увагу Конституційний Суд, скасувавши рішення суду першої інстанції.

Висновки: що стосується справи про експропріацію, Суд зазначає, що, незважаючи на передбачуваний суспільний інтерес, провадження у справі про експропріацію триває вже кілька років. Він також зазначає, що хоча на той час вони вже тривали, Уряд все ж таки взяв на себе зобов'язання виконати судове рішення та рішення, про які йдеться, і саме з огляду на це запевнення Суд викреслив цю справу зі списку справ у 2016 році. Суд також зазначає, що національні органи, в тому числі Верховний Суд, чітко визначили, що процедура експропріації не може бути перешкодою для виконання рішень. Уряд стверджував, що відповідні рішення були б виконані, якби земля не була експропрійована, а це означає, що виконання все ще можливе. Тому Суд не переконаний, що провадження щодо експропріації було попереднім питанням, як стверджував Уряд.

З огляду на вищевикладене, Суд вважає, що невиконання державою остаточного судового рішення та відповідних рішень становить порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Суд також вважає, що невиконання рішення, про яке йдеться, є втручанням у право заявника на мирне володіння своїм майном, яке не було виправданим у цій справі. Відповідно, мало місце окреме порушення статті 1 Протоколу № 1.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції), право на мирне володіння своїм майном (ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції).

Ключові слова: принцип обов'язковості судових рішень, захист права власності, примусове позбавлення власності, наслідки експропріації