Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 27 листопада 2023 року

у справі «COMMUNAUTÉ GENEVOISE D’ACTION SYNDICALE (CGAS) v. SWITZERLAND»[1]

за заявою № 21881/20

Щодо невжиття профспілковою організацією належних заходів із оскарження заборони проведення публічних зібрань у межах заходів із протидії поширенню COVID-19

Фабула справи: заява за статтею 11 Конвенції, подана керівною організацією всіх профспілок кантону Женева, статутною метою якої вказано захист інтересів працівників та організацій-членів, зокрема, у сфері профспілкових та демократичних свобод, стосувалася заходів, вжитих урядом Швейцарії з 17 березня по 30 травня 2020 року для боротьби з COVID-19.

13 березня 2020 року Федеральна рада ухвалила постанову № 2 про заходи боротьби з коронавірусом (Ordinance 2 on measures to tackle the coronavirus) (далі – постанова COVID-19 № 2), в якій вона оголосила про закриття шкіл, університетів та інших навчальних закладів і заборонила публічні або приватні зібрання за участю понад 100 осіб. Стаття 7 (а) цієї постанови передбачала, що певні винятки, зокрема, для зібрань, які переслідували мету реалізації політичних прав або права на навчання, могли бути надані владою кантону. 14 квітня 2020 року асоціація-заявниця подала запит на отримання дозволу на проведення зібрання 20 осіб на мосту Монблан у місті Женеві, яке мало відбутися 1 травня 2020 року. У невстановлену дату Департамент безпеки, зайнятості та охорони здоров’я зв’язався з асоціацією по телефону та повідомив, що в дозволі буде відмовлено на підставі постанови COVID-19 № 2. Асоціація вирішила утриматися від організації зібрання, і обмежила свої дії прикріпленням банера до парапету мосту, закликаючи громадян продемонструвати свою солідарність, «галасуючи» з вікон і балконів.

Посилаючись на статтю 11 Конвенції, асоціація-заявниця поскаржилася до ЄСПЛ на позбавлення права організовувати публічні події та бути їх учасником після вжиття урядових заходів згідно з постановою COVID-19 № 2.

15 березня 2022 року Палата визнала заяву прийнятною та постановила рішення чотирма голосами проти трьох, що мало місце порушення статті 11 Конвенції. 10 червня 2022 року Уряд звернувся з клопотанням про передачу справи на розгляд Великої Палати відповідно до статті 43 Конвенції, яке було задоволено.

Правове обґрунтування: вирішуючи питання про те, чи може асоціація-заявниця вважатися «жертвою» в розумінні статті 34 Конвенції Велика Палата зазначила, по-перше, що асоціація не звернулася до Суду в інтересах своїх членів або їхніх представників, однак стверджувала, що як асоціація вона безпосередньо постраждала від впливу постанови COVID-19 № 2. Велика Палата нагадала, що згідно з практикою ЄСПЛ заявник може стверджувати, що закон порушує його права за Конвенцією навіть за відсутності індивідуального заходу реалізації (even in the absence of an individual measure of implementation), якщо від відповідних осіб вимагали або змінити свою поведінку, або їх піддали ризику бути переслідуваними чи покараними, або якщо вони належним чином довели, що належать до кола осіб, яких безпосередньо може торкнутися оскаржуване законодавство.

Для того, щоб мати можливість стверджувати, що закон порушує його права і свободи, гарантовані Конвенцією, заявник повинен бути в змозі довести, що він «безпосередньо підпадав» під оскаржуване законодавство, в іншому випадку заява підпадає під категорію actio popularis.

Висновки: щодо можливості того, що асоціація-заявниця могла попросити і отримати у якості винятку дозвіл, який надав би їй змогу організувати конкретне зібрання, Велика Палата вважала, що в її завдання не входить абстрактне міркування про те, чи могли заходи, які асоціація-заявниця хотіла організувати, спричинити «переважаючий суспільний інтерес», виправдовуючи таким чином застосування винятку. У зв’язку з цим Суд зазначив, що асоціація-заявниця не стверджувала про порушення свого права на свободу зібрань у зв’язку з неможливістю організації конкретного публічного заходу, а натомість оскаржувала захід, запроваджений постановою COVID-19 № 2, що забороняв такі зібрання.

Зрештою, Суд не міг оминути увагою той факт, що асоціація-заявниця свідомо вирішила не продовжувати процедуру отримання дозволу, яку вона розпочала з метою проведення заходу 1 травня 2020 року, навіть до отримання офіційного рішення компетентного адміністративного органу, яке могло бути оскаржене в суді. Крім того, слід зазначити, що згодом вона утрималася від подання будь-яких інших заяв на отримання дозволу. На думку Суду, така поведінка, без належного обґрунтування, впливала на статус асоціації-заявниці як «жертви».

Велика Палата вважала, що наслідком поведінки асоціації-заявниці було не лише позбавлення її статусу «прямої» жертви у розумінні статті 34 Конвенції, але й позбавлення її можливості звертатися до судів та скаржитися на національному рівні на порушення Конвенції.

З огляду на вищевикладене, Велика Палата дійшла висновку, що асоціація-заявниця не вжила належних заходів для того, щоб національні суди могли виконати свою фундаментальну роль у системі захисту Конвенції, а саме: запобігати можливим порушенням Конвенції або виправити їх за допомогою власної правової системи. Навіть якщо припустити, що асоціація-заявниця могла претендувати на статус жертви, попереднє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту мало бути підтримане Судом.

Констатовані порушення: заява про порушення ст. 11 Конвенції (свобода зібрань та об’єднання) визнана неприйнятною та відхилена.

Ключові слова: право на демонстрації, карантинні обмеження, ефективність судового контролю, захист права на охорону здоров'я