Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 листопада 2023 року

у справі «LEGROS ET AUTRES c. FRANCE»

за заявами № 72173/17 та 17 інших

Щодо ретроактивного застосування до проваджень у справах, розгляд яких уже розпочався, правового висновку стосовно тлумачення положень законодавства в частині строків подання позову

Фабула справи: заявники скаржилися за пунктом 1 статті 6 Конвенції на порушення їхнього права на доступ до суду та принципу правової визначеності. Крім того, пан Legros, один із заявників, стверджував за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що він мав законне очікування на ефективне користування своїм майном, і що застосування в ході провадження нового строку також неправомірно порушило його право на повагу до його власності.

Заяви стосувалися негайного застосування до проваджень у справах, розгляд яких вже розпочався, правового висновку щодо тлумачення положень Кодексу адміністративного судочинства в частині строків подання позову, сформульованого Conseil d’État (Державною Радою) у рішенні від 13 липня 2016 року у справі Czabaj, внаслідок чого заяви заявників було відхилено національними судами як такі, що подані зі спливом встановленого строку.

Правове обґрунтування: нагадуючи про загальні принципи застосування строків позовної давності, ЄСПЛ нагадав, що вони є одним із законних обмежень права на суд і слугують кільком важливим цілям, таким як забезпечення принципу правової визначеності та запобігання несправедливості, яка може статися, якщо суди будуть ухвалювати рішення щодо подій, які відбулися в далекому минулому, на підставі доказів, на які більше не можна покладатися і які є неповними через плин часу. Ефективність права на доступ до суду, особливо в тому що стосується правил про форму, строки звернення до суду та строки позовної давності, забезпечується доступністю, чіткістю та передбачуваністю правових положень та судової практики (див. Zubac v. Croatia [GC], № 40160/12, §§ 87-89, 5 квітня 2018 року, Legrand v. France, № 23228/08, §§ 34, 26 травня 2011 року, Petko Petkov v. Bulgaria, № 2834/06, § 32, 19 лютого 2013 року, Allègre v. France, № 22008/12, § 50, 12 липня 2018 року, та Gil Sanjuan v. Spain, № 48297/15, § 38, 26 травня 2020 року).

З іншого боку, правила, що регулюють формальності та строки, яких необхідно дотримуватися при поданні позову, або спосіб їх застосування, не повинні перешкоджати особі скористатися наявними засобами правового захисту. У зв’язку з цим Суд нагадав, що він надає важливого значення питанню, чи був заявник представлений під час провадження і чи проявляв він та/або його законний представник належну обачність при здійсненні відповідних процесуальних дій. На думку ЄСПЛ обмеження доступу до суду є непропорційним, якщо неприйнятність заяви є результатом покладення на заявника провини, за яку він об’єктивно не несе відповідальності. Нарешті, Суд бере до уваги надану заявникам можливість подати зауваження щодо можливого існування підстав для визнання позову неприйнятним та виправити будь-які виявлені недоліки.

На думку Суду, встановлення у справі Czabaj нового обмеження в часі щодо можливості оскарження індивідуальних адміністративних рішень можна розуміти як таке, що має на меті не лише пом’якшити міру покарання за недотримання органом влади гарантії, встановленої для одержувача рішення шляхом зазначення засобів правового захисту та строків для подання позову, але й покарати заявника за будь-яке зловживання правом на оскарження, якщо на практиці він знав про рішення, яке оскаржує задовго до того, як він подав свою скаргу. Суд вважав, що це нове правило прийнятності вплинуло не лише на спосіб здійснення права на звернення до суду, як це було визнано самою Conseil d’État, але й могло вплинути на саму його суть.

Принцип правової визначеності не може приносити користь лише позивачам у справі, натомість також має на меті захистити відповідачів та третіх осіб.

Висновки: по-перше, Суд не заперечив той факт, що заявникам не могло бути інкриміновано жодної процесуальної помилки щодо дотримання строків для порушення провадження, коли вони подавали свої позови. Він також зазначив, що в низці цих справ лише час, необхідний судам для прийняття рішення, уможливив застосування рішення у справі Czabaj під час таких проваджень. З іншого боку, Суд визнав, що недотримання нового розумного строку, встановленого рішенням Conseil d’État, було єдиною підставою неприйнятності, на яку посилалися заявники. Суд додав, що, за винятком справи однієї заявниці, заяви інших заявників ніколи не розглядалися по суті, або були вирішені на їхню користь, але визнані неприйнятними на стадії апеляції чи касації. По-друге, Суд зазначив, що Уряд не оскаржував твердження заявників, що така зміна судової практики, на їхню думку, була абсолютно непередбачуваною.

Беручи до уваги ці фактори, а також той факт, що заявники не були сторонами у судовому процесі, який призвів до ухвалення рішення у справі Czabaj, Суд вважав, що в той час, коли вони подавали свої позови до адміністративних судів, вони не могли обґрунтовано передбачити зміст і наслідки рішення у справі Czabaj для прийнятності їхніх позовів.

Щодо аргументу Уряду про те, що заявники могли послатися на особливі обставини, що дозволило б продовжити розумний строк в один рік, встановлений за загальним правилом, Суд зазначив, що обґрунтування особливих обставин не призводить до ігнорування судом вимоги про подання позову протягом розумного строку, а лише має наслідком продовження цього строку. Суд зауважив, що в жодному такому позові національні суди не вважали, що ці обставини слід брати до уваги. Суд вважав, що за відсутності на той час усталеної судової практики з цього питання заявникам було важко передбачити характер конкретних обставин, які могли збільшити тривалість розумного строку. Більше того, судова практика, на яку посилався Уряд, не відповідала жодній із справ, у яких опинилися заявники. За таких обставин Суд виснував, що у відповідних справах заявники не мали розумної перспективи продовження «розумного строку» в один рік. Тому вони не могли вважатися такими, що фактично мали можливість, за обставин справи, виправити підставу неприйнятності, що випливала з нової судової практики, застосованої до них ретроспективно.

Застосування до провадження, що вже було розпочате, нового правила щодо строків, яке для заявників було як непередбачуваним у принципі, так і неминучим на практиці, обмежило їхнє право на доступ до суду настільки, що була порушена сама суть цього права, а отже мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Суд також визнав, що через неприйнятність скарг пана Legros, яка стала результатом ретроактивного застосування «розумного строку», що становило у цій справі порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, заявник не зміг захистити свої права щодо суті спору на стадії оскарження в судах апеляційної та касаційної інстанції. Внаслідок порушення прав заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції, справедливий баланс, якого вимагає стаття 1 Першого протоколу до Конвенції, було порушено на шкоду заявнику і, відповідно, мало місце порушення цієї статті.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції); захист власності (ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції) щодо пана Legros.

Ключові слова: право на звернення до суду, принцип правовладдя, строки звернення до суду, адміністративна апеляція