Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 12 грудня 2023 року

у справі «VUČKOVIĆ v. CROATIA»

за заявою № 15798/20

Щодо призначення непропорційно м'якого покарання за вчинення сексуального насильства стосовно потерпілої на робочому місці

Фабула справи: заявниця скаржилась за статтями 3 і 8 Конвенції на те, що заміна тюремного ув’язнення громадськими роботами для її колеги, визнаного винним у сексуальному насильстві щодо неї, враховуючи тяжкість скоєних ним злочинів призвела до непропорційно м’якого покарання.

Правове обґрунтування: Суд нагадав, що зґвалтування та серйозні сексуальні домагання становлять поводження, яке підпадає під дію статті 3 Конвенції, а також зачіпає фундаментальні цінності та суттєві аспекти «приватного життя» у значенні статті 8 (див. рішення у справі Y v. Bulgaria, № 41990/18, §§ 63, 64, від 20 лютого 2020 року, та згадані в ньому справи). Також Суд вчергове підкреслив, що держави мають позитивне зобов’язання, що випливає зі статей 3 і 8 Конвенції, прийняти кримінальне законодавство, яке ефективно карає за зґвалтування, і застосовувати його на практиці шляхом ефективного розслідування та судового переслідування (див. рішення у справах M.C. v. Bulgaria, № 39272/98, § 153, ECHR 2003-XII, та B.V. v. Belgium, № 61030/08, § 55, від 2 травня 2017 року). Це позитивне зобов’язання також вимагає криміналізації та ефективного переслідування всіх сексуальних дій без згоди (див. M.G.C. v. Romania, № 61495/11, § 59, від 15 березня 2016 року; Z v. Bulgaria, № 39257/17, § 67, від 28 травня 2020 року; та E.G. v. the Republic of Moldova, № 37882/13, § 39, від 13 квітня 2021 року).

Зрештою, Суд встановив порушення процесуальних зобов’язань держав у низці випадків явної непропорційності між тяжкістю діяння і його наслідками на національному рівні, що сприяло виникненню відчуття, що акти жорстокого поводження ігноруються відповідними органами влади, а також відсутності ефективного захисту від актів жорстокого поводження (див. згадане рішення у справі Sabalić v. Croatia, § 110; рішення у справі Identoba and Others v. Georgia, № 73235/12, § 75, від 12 травня 2015 року).

Передусім Суд підтвердив, що поводження, якого зазнала заявниця, підпадало під дію статей 3 та 8 Конвенції. Суд далі зауважив, що скарга заявниці у цій справі стосувалася не якихось недоліків розслідування її скарги на сексуальне насильство, а способу, в який суд другої інстанції вирішив питання призначення злочинцю покарання (див. пункти 44-46 рішення та, mutatis mutandis, рішення у справі Stoyanova v. Bulgaria, № 56070/18, § 66, від 14 червня 2022 року). Таким чином, ця справа не є випадком, коли винний повністю уникнув будь-якої кримінальної відповідальності внаслідок, наприклад, амністії або закінчення строків давності, а також не є класичним випадком явної непропорційності між вчиненими злочинними діями та призначеним кримінальним покаранням (порівняйте справи, згадані у пункті 53 рішення). У цій справі скарга заявниці стосувалася заміни апеляційним судом покарання у вигляді позбавлення волі, призначеного винному судом першої інстанції, на громадські роботи, що, на думку заявниці, було надто м’яким покаранням. Відповідно, беручи до уваги свободу розсуду, надану державам у питаннях кримінального правосуддя та політики призначення покарань, основна увага Суду була зосереджена на оцінці того, чи здійснив національний суд, в обставинах цієї справи, необхідну ретельну перевірку при пом’якшенні покарання. Таким чином, Суд розглянув, чи було пом’якшення покарання у цій справі засноване на критеріях і підставах, які були достатніми для того, щоб забезпечити відповідність покарання характеру і тяжкості жорстокого поводження, що становило злочин, вчинений щодо заявниці як потерпілої.

Висновки: Суд не міг не зазначити, що національні суди не взяли до уваги низку факторів, які мають значення за національним законодавством при призначенні покарання, таких, як наслідки злочину для заявниці (її діагноз та тривала відсутність на роботі), поведінка М. P. після вчинення кримінальних правопорушень (його стверджувані погрози на адресу заявниці, як описано в пункті 5 рішення; його заяву), або очевидна відсутність у нього докорів сумління чи будь-яких зусиль, спрямованих на відшкодування завданої заявниці шкоди. Більше того, суд першої інстанції чітко визначив високий ступінь небезпеки кримінального діяння, вчиненого М. P., ураховуючи той факт, що він вчиняв сексуальні злочини щодо заявниці неодноразово і протягом короткого періоду часу, що вказувало на його особливо сильний умисел. Тому викликало подив те, що суд другої інстанції, погодившись з оцінкою пом’якшуючих та обтяжуючих обставин, здійсненою судом першої інстанції, постановив пом’якшити покарання для М. P. виключно з огляду на той факт, що з моменту вчинення злочинів минуло чотири роки і винний не вчинив жодних нових злочинів. При цьому апеляційний суд навіть не згадав про високий ступінь небезпеки злочинця або його твердий намір вчинити сексуальні злочини, про які йдеться. Він також не навів жодних правдоподібних причин, щоб пояснити, чому простий сплив часу – який жодним чином не може бути поставлений в провину заявниці і ще більше травмував її як жертву – переважив вищезгадані серйозні обтяжуючі обставини.

Суд висловив занепокоєння тим фактом, що незважаючи на неодноразовий характер серйозного сексуального насильства, якого зазнала заявниця, апеляційний суд вирішив замінити тюремне ув’язнення для М. P. громадськими роботами без наведення достатніх підстав і без урахування інтересів потерпілої особи, які національні суди зобов’язані брати до уваги, приймаючи рішення про покарання у конкретній справі.

Такий підхід національних судів, на думку Суду, може свідчити про певну м’якість покарання за насильство щодо жінок, замість того, щоб донести до суспільства чіткий сигнал про те, що насильство щодо жінок не буде терпимим. Така поблажливість може, у свою чергу, перешкоджати жертвам повідомляти про такі дії, тоді як згідно з наявними даними насильство щодо жінок є надзвичайно поширеним і залишається серйозно заниженим.

З урахуванням зазначеного Суд дійшов висновку, що за конкретних обставин справи, беручи до уваги особливу суспільну небезпеку насильства щодо жінок та необхідність боротьби з ним за допомогою ефективних та стримуючих дій, у своїй реакції на насильство, якого зазнала заявниця, держава не виконала належним чином свій процесуальний обов’язок щодо забезпечення належного реагування на неодноразове сексуальне насильство, якого вона зазнала на своєму робочому місці.

Констатовані порушення: заборона катування (ст. 3 Конвенції), право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: захист прав жінок, правила про громадські санкції, заборона сексуального насильства