Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 21 січня 2021 року

у справі «ВОРОНЦОВ ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»

за заявою № 58925/14 та 4 осіб

Щодо необґрунтованого затримання протестувальників

Фабула справи: посилаючись на пункт 1 статті 5 Конвенції, заявники скаржились, що тримання їх під вартою протягом чотирьох днів у період з 19 до 22 лютого 2014 року у зв’язку з демонстрацією у м. Харків 19 лютого 2014 року, однією з масових акцій протесту, що відбувалися в Україні у період з 21 листопада 2013 року до 23 лютого 2014 року; акцій протесту, які зазвичай називають «Євромайданом» та/або «Майданом», було свавільним і незаконним. Вони також скаржились, посилаючись на пункт 3 статті 5 Конвенції, що вони не мали можливості підготувати та оскаржити аргументи щодо накладення на них адміністративного арешту під час засідання 20 лютого 2014 року.

Правове обґрунтування: Суд посилається на загальні принципи щодо пункту 1 статті 5 Конвенції, наведені в згаданому рішенні у справі «Шморгунов та інші проти України» (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункт 459 – 461). Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що у період з 19 до 22 лютого 2014 року заявники трималися під вартою в межах проваджень у справах про адміністративне правопорушення, порушених щодо них у зв’язку з їхньою фактичною або ймовірною участю у демонстрації у м. Харків 19 лютого 2014 року. Хоча справді, незабаром після їхнього затримання того дня працівники міліції допитали заявників як свідків у зв’язку з кримінальним провадженням, також порушеним за фактом проведення відповідної демонстрації, зрештою їм не було пред’явлено жодних обвинувачень у вчиненні кримінального правопорушення, а наведених фактів недостатньо для висновку, що у цей період до заявників ставилися як до підозрюваних у вчиненні кримінального правопорушення (див. для прикладу і порівняння, наприклад, рішення у справі «Олексій Михайлович Захаркін проти України» (Oleksiy Mykhaylovych Zakharkin v. Ukraine), заява № 1727/04, пункти 86 – 88, від 24 червня 2010 року).

Тримання заявників під вартою протягом більшої частини відповідного періоду (з 20 до 22 лютого 2014 року) ґрунтувалося на постановах Червонозаводського районного суду, в яких їх було визнано винними у вчиненні адміністративного правопорушення за статтею 185 Кодексу України про адміністративні правопорушення та накладено стягнення у вигляді адміністративного арешту на строк п’ятнадцять діб. Зазвичай такий вид тримання під вартою підпадає під дію обмежень, дозволених підпунктом «а» пункту 1 статті 5 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, пункт 39, від 06 вересня 2005 року)

Висновки: Суд вказує на вагомі докази, що тримання заявників під вартою протягом періоду відбуття ними адміністративного арешту характеризувалося суттєвими процесуальними недоліками, які виходили за межі простих порушень або відсутності гарантій у відповідних процедурах, і могли містити елементи свавілля. Зокрема, постанови у справах про адміністративне правопорушення, як вбачається, ґрунтувалися майже виключно на рапортах і протоколах працівників міліції, які були сформульовані недостатньо чітко та не містили детальної інформації про події. Червонозаводський районний суд просто скопіював ці рапорти та протоколи, беззаперечно визнавши їх допустимими доказами та не намагаючись перевірити основні факти, наприклад, шляхом допиту свідків, перегляду наявних відеозаписів або застосування інших відповідних процесуальних засобів, враховуючи, що більшість заявників заперечили вчинення ними будь-якого правопорушення.

Загалом наявні матеріали не дають підстав для висновку, що Червонозаводський районний суд достатньо ретельно розглянув твердження працівників міліції стосовно заявників, що було необхідним у їхніх справах, враховуючи незгоду стосовно головного елементу, який лежить в основі обвинувачень (а саме: стверджувана непокора заявників), і той факт, що, по суті, єдині докази проти заявників містилися у протоколах та рапортах працівників міліції.

Суд також зазначає, що постанови про закриття кримінальної справи стосовно демонстрації від 19 лютого 2014 року та рішення, ухвалені під час дисциплінарних проваджень щодо відповідних суддів, вказують, що пред’явлені заявникам обвинувачення не ґрунтувалися на достатніх або достовірних доказах.

Вказані міркування дозволяють припустити, що заявників було визнано винними та на них було накладено стягнення практично аналогічним чином, без здійснення ретельної та об’єктивної оцінки їхніх справ. З огляду на серйозність основних недоліків, встановлених у зв’язку з цими провадженнями, Суд вважає, що за конкретних обставин справи існує достатньо підстав для висновку, що тримання заявників під вартою «після засудження», яке вони частково відбули, не було «законним» у розумінні підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п. 1 ст. 5 Конвенції) у зв’язку із триманням заявників під вартою протягом періоду з 20 до 22 лютого 2014 року.

Ключові слова: незаконне тримання під вартою, порушення права на свободу, придушення акцій протесту