Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 08 лютого 2024 року

у справі «BOGDAN v. UKRAINE»

за заявою № 3016/16

Щодо необхідності ретельної перевірки судами дійсності відмови обвинуваченого від права на правову допомогу

Фабула справи: заявник, посилаючись на статтю 6 Конвенції, скаржився на порушення його права на доступ до адвоката, зокрема, через те, що його відмова від права на адвоката не була дійсною, оскільки на момент її підписання він страждав від наслідків наркотичної залежності та симптомів абстиненції.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що ні буква, ні дух статті 6 Конвенції не перешкоджають особі за власним бажанням, прямо чи мовчазно, відмовитися від права на гарантії справедливого судового розгляду. Це також стосується права на правову допомогу (див., серед інших джерел, рішення у справах Dvorski v. Croatia [ВП], № 25703/11, §§ 100 і 101, ЄСПЛ 2015, та Sakhnovskiy v. Russia [ВП], № 21272/03, § 90, від 2 листопада 2010 року). Однак для того, щоб така відмова була ефективною для цілей Конвенції, вона повинна бути встановлена в недвозначний спосіб і супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю. Така відмова не обов'язково має бути прямою, але вона повинна бути добровільною і становити усвідомлену та розумну відмову від права (див. рішення у справі Pishchalnikov v. Russia, № 7025/04, § 77, від 24 вересня 2009 року, та згадане вище рішення у справі нові Simeonovi, § 115). Перш ніж стверджувати, що обвинувачений своєю поведінкою неявно відмовився від важливого права, передбаченого статтею 6, необхідно довести, що він міг розумно передбачити наслідки такої поведінки (див. Pishchalnikov, згадане вище, § 77 in fine). Крім того, відмова не повинна суперечити жодному важливому суспільному інтересу (див. Håkansson and Sturesson v. Sweden, 21 лютого 1990 року, § 66, Series A № 171-A; Sejdovic v. Italy [ВП], no. 56581/00, § 86, ECHR 2006-II; і Simeonovi, згадане вище, § 115).

Заявник оскаржив дійсність відмови на національному рівні з двох інших підстав: по-перше, на тій підставі, що під час підписання відмови не був присутній адвокат; по-друге, тому що на момент підписання відмови він страждав від психічних і фізичних наслідків наркоманії та абстинентного синдрому.

Відсутність адвоката під час підписання відмови сама по собі не робить відмову недійсною для цілей статті 6 Конвенції (див. рішення у справі Fariz Ahmadov v. Azerbaijan, № 40321/07, §§ 50-55, від 14 січня 2021 року). Суд також зазначає, що Верховний суд витлумачив відповідні положення національного законодавства таким чином, що присутність адвоката не є обов'язковою для дійсної відмови, якщо обвинуваченому ще не було призначено адвоката.

Хоча в цій справі немає доказів наявності тілесних ушкоджень, а твердження заявника про фізичне жорстоке поводження не є обґрунтованими, дещо схожі міркування, тим не менш, застосовні в тому сенсі, що обставини незареєстрованого тримання заявника під вартою в поєднанні з достовірними твердженнями про те, що він страждав від симптомів абстиненції на момент відмови від права на адвоката, ставлять під сумнів добровільність підписаної заявником відмови.

За таких обставин, незважаючи на зазначені проблеми, національні суди повинні в першу чергу переконливо встановити, чи була відмова від правової допомоги добровільною та дійсною (див. Ogorodnik v. Ukraine, № 29644/10, § 108, 5 лютого 2015 року, та згадане вище рішення у справі Türk, § 53).

Висновки: у справі заявника національне прецедентне право не передбачало прийняття відмов від пацієнтів з діагнозом, який пізніше було встановлено у заявника. Однак міліція вже знала, що заявник страждає на наркозалежність з 14 квітня 2014 року, коли він, згідно з переконливими свідченнями самих працівників міліції, перебував під їхнім контролем. Це могло свідчити про наявність у заявника хвороби, яка, згідно з національним прецедентним правом, призвела до неможливості прийняття його відмови. Тим не менш, міліція приховала цю інформацію від відповідних органів.

Важливо також, що до підписання відмови від права на адвоката заявник не був поінформований про своє право зберігати мовчання. Хоча право на мовчання і право на правову допомогу є різними і відмова від одного з них не тягне за собою відмову від іншого, ці права, тим не менш, є взаємодоповнюючими, оскільки особам, які перебувають під вартою в поліції, a fortiori повинна бути надана допомога адвоката, якщо вони не були попередньо поінформовані про своє право зберігати мовчання (див. рішення у справі Navone and Others v. Monaco, № 62880/11 і 2 інших, § 74, від 24 жовтня 2013 року). Таким чином, хоча заявник не подавав окремої скарги щодо свого права зберігати мовчання, відсутність повідомлення про це право є суттєвим фактором, що додатково підриває обґрунтованість його відмови від права на правову допомогу.

Таким чином, заявник підписав відмову, коли, згідно з показаннями працівників міліції, він перебував під незареєстрованим затриманням і коли, згідно з його достовірним твердженням, він страждав від симптомів наркотичної абстиненції. Це ставило під сумнів добровільність відмови, підписаної заявником. Зокрема, за таких обставин національні суди повинні були ретельно перевірити дійсність відмови, чого вони не зробили належним чином.

Беручи до уваги всі ці елементи, Суд вважає, що Уряд не довів, що заявник законно відмовився від свого права на адвоката.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п.п. 1, 3 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: порушення прав обвинуваченого, право на захисника, право на справедливий судовий розгляд, право на захист