Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 лютого 2021 року

у справі «RAMAZAN DEMİR c. TURQUIE»

за заявою № 68550/17

Щодо необґрунтованого обмеження можливості доступу ув'язнених до вебсайтів з юридичною інформацією

Фабула справи: заявник скаржився на відмову адміністрації установи виконання покарань задовольнити його запит про надання доступу до певних інтернет-сайтів під час його досудового тримання під вартою у 2016 році. Заявник – юрист, ув’язнений за обвинуваченням у членстві в терористичній організації та поширенні пропаганди на користь цієї організації, – звернувся до адміністрації установи виконання покарань із заявою про надання йому доступу до вебсайтів ЄСПЛ, Конституційного суду та Урядової газети з метою підготовки свого захисту та захисту у справах подальших клієнтів. Однак цей запит було відхилено.

Правове обґрунтування: Суд зазначає, що завдяки своїй доступності та здатності зберігати і поширювати великі обсяги даних вебсайти роблять значний внесок у поліпшення доступу громадськості до новин і, в цілому, у полегшення передачі інформації (Delfi AS c. Estonie [GC], no 64569/09, § 133, CEDH 2015, Ahmet Yıldırım c. Turquie, no 3111/10, § 48, CEDH 2012, et Times Newspapers Ltd c. Royaume-Uni (nos 1 et 2), nos 3002/03 et 23676/03, § 27, CEDH 2009).

Він також зазначає, що в низці документів Ради Європи та інших міжнародних документів визнається суспільна цінність Інтернету та його важливість для реалізації низки прав людини (Kalda, цитована вище, §§ 23-25). Доступ до Інтернету все частіше розглядається як право, і лунають заклики до розробки ефективної політики для забезпечення загального доступу до Інтернету та подолання "цифрового розриву"). Суд вважає, що ці зміни відображають важливу роль, яку Інтернет відіграє в повсякденному житті людей. Дійсно, все більша кількість послуг та інформації доступна лише в Інтернеті.

Суд також зазначає, що ув'язнення неминуче тягне за собою низку обмежень на зв'язок ув'язнених із зовнішнім світом, включаючи їхню здатність отримувати інформацію. Він нагадує, що вже постановив у зв'язку з цим, що стаття 10 Конвенції не може тлумачитися як така, що накладає загальний обов'язок надавати ув'язненим доступ до Інтернету або до конкретних вебсайтів.

Висновки: оскільки доступ ув’язнених до певних вебсайтів задля підготовки та професійної реабілітації був передбачений національним законодавством, обмеження доступу заявника до вебсайтів ЄСПЛ, Конституційного суду та Урядової газети, що містили лише юридичну інформацію, яка була потенційно корисною для розвитку заявника, його професійної реабілітації та в його інтересах, становило втручання у його право на отримання інформації. Це втручання було передбачене законом та переслідувало легітимну мету запобігання заворушенням чи злочинам. Обмежуючи доступ заявника до названих вебсайтів, рішення національних судів, як вбачається, головним чином ґрунтувалися на положеннях національного законодавства. Проте національні суди не надали достатніх пояснень, чому доступ заявника до цих вебсайтів не міг вважатися таким, що пов’язаний із його підготовкою та реабілітацією, оскільки такий доступ ув’язнених до мережі «Інтернет» був санкціонований національним законодавством, або чому заявника варто розглядати як ув’язненого, який становив певну небезпеку чи належав до незаконної організації, стосовно якого може бути обмежено доступ до вебсайтів на підставі тих самих положень закону.

Не було надано жодного пояснення, чому оскаржуваний захід був необхідним у світлі легітимної мети забезпечення порядку та безпеки в установі виконання покарань та запобігання злочину. Що стосується програм професійної підготовки та реабілітації, було ухвалено необхідні правила щодо використання ув’язненими мережі «Інтернет», що має контролюватись адміністрацією установ виконання покарань. Хоча міркування безпеки, на які посилалися національні органи влади, можуть вважатися відповідними / доцільними, національні суди не здійснили жодного детального аналізу ризиків для безпеки, які, як стверджувалося, могли виникнути в результаті надання заявникові доступу до трьох вебсайтів, особливо з урахуванням того, що вони належать державним установам та міжнародним організаціям і заявник мав би доступ до цих сайтів лише за нагляду адміністрацією установи виконання покарань та за визначених нею умов. ЄСПЛ вказав, що наведені органами влади причини для виправдання оскаржуваного заходу не були ані відповідними, ані достатніми, а сам захід з обмеження доступу до вебсайтів не був необхідним у демократичному суспільстві.

Констатовані порушення: право на свободу вираження поглядів (ст. 10 Конвенції).

Ключові слова: права ув'язнених, режим виправних установ, право на інформацію