Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 березня 2021 року

у справі «EMİNAĞAOĞLU v. TURKEY»[1]

за заявою № 76521/12

Щодо забезпечення реалізацізації права суддів та прокурорів на свободу вираження поглядів

Фабула справи: посилаючись на статтю 6 Конвенції, заявник скаржився, зокрема, на застосоване дисциплінарне стягнення, стверджуючи, що він не мав права доступу до суду, оскільки не було можливості судового перегляду дисциплінарної процедури. Заявник також стверджував, що його право за статтею 8 Конвенції було порушене у зв’язку з використанням інформації, отриманої від перехоплених телефонних дзвінків, і що його право за статтею 10 Конвенції також не було захищено.

На заявника, як судового чиновника, було накладено дисциплінарне стягнення (переведення), рішення про що було ухвалене Радою суддів і прокурорів у зв’язку із заявами та критикою, які він висловив у ЗМІ, щодо деяких резонансних судових справ. На той час заявник також був головою «Ярсави» – асоціації суддів та прокурорів.

Правове обґрунтування: дисциплінарне розслідування та санкція, накладена на заявника, становили втручання у його право на свободу вираження поглядів. Це втручання мало правову основу, а саме згідно зі статтею 68 (2) (а) Закону № 2802, і переслідувало принаймні одну із цілей, визначених Конвенцією як легітимних – підтримка авторитету та неупередженості судової влади.

Заявник мав не лише право, а й обов’язок як голова цієї законно створеної асоціації, яка продовжувала вільно займатись своєю діяльністю, висловлювати свою думку з питань, що стосуються функціонування системи правосуддя. Навіть якщо такі питання мали політичні наслідки, лише цього було недостатньо, щоб перешкоджати судді зробити заяву із цього питання. Відповідно, заявник був, по-перше, зобов’язаний проявляти розсудливість, притаманну його посаді судді / прокурора, і, по-друге, як голова асоціації суддів та прокурорів він мав роль зацікавленої сторони у громадянському суспільстві. Таким чином, його роль та обов’язки включали висловлення своїх поглядів щодо законодавчих реформ, які могли б вплинути на суди та на судову незалежність.

Заявник був притягнутий до відповідальності в основному через три серії висловлених тверджень.

Перша група заяв стосувалася переважно критики певних заходів, ужитих під час кримінального розслідування проти організації, відомої як «Ергенекон» (“Ergenekon”). Хоча ЄСПЛ визнав важливим те, що заявник не відігравав жодної ролі у проведенні цього розслідування чи обвинувачення, він не міг не відзначити, що зауваження заявника справді містили критику судового розгляду цієї справи, який тривав. Із цієї точки зору та з урахуванням принципів, що випливають з обов’язку членів судової влади бути стриманими (duty of discretion), ЄСПЛ також взяв до уваги мотиви, наведені Урядом в обґрунтування втручання у право заявника на свободу вираження поглядів, і причини, які можна вважати доречними для цієї групи тверджень.

Друга група заяв стосувалася в основному зауважень заявника щодо різних аспектів кримінального провадження, порушеного проти турецького журналіста вірменського походження (Гранта Дінка, вбитого у 2007 році). У своїх зауваженнях заявник критикував формулювання статті 301 Кримінального кодексу та спосіб, у який було розглянуто цю справу національними судами, зазначивши, що, перебуваючи на посаді прокурора Касаційного суду, він вважав, що правопорушення, у якому звинувачували журналіста, не було вчинено. ЄСПЛ зазначив, що ці зауваження стосувалися справи, яка вже була вирішена. Він також зауважив, що у справах, пов’язаних із цим положенням Кримінального кодексу, ЄСПЛ констатував порушення (рішення у справі Altuğ Taner Akçam v. Turkey, no. 27520/07, 25 жовтня 2011 року). Тому ЄСПЛ не зрозумів, як критику, про яку йде мова, можна було розцінювати як вчинок чи заяву, що підривають гідність професії заявника. Таким чином, заявник висловив власну думку та критичні судження щодо положення, що стосується свободи вираження поглядів, і його заяви явно були частиною дебатів із питань загального інтересу. Отже, його свобода вираження поглядів мала б користуватися високим рівнем захисту, а втручання у здійснення цієї свободи повинно було бути предметом суворого контролю, причому державним органам мала б бути надана вузька межа свободи розсуду.

Третя група заяв була присвячена певним актуальним питанням. Деякі твердження стосувалися критики Голови Управління з питань релігій щодо судових рішень про обов’язкову релігійну освіту, конституційної реформи і призначення колишнього секретаря Міністерства юстиції Міністром юстиції протягом виборчого періоду. Інші висловлювання стосувалися ролі поділу влади та принципу секуляризму, а також виступів політиків, спрямованих на суди та систему правосуддя загалом. Усі ці заяви в основному були спрямовані на ті питання, що стосуються правосуддя. Ці заяви явно були частиною дебатів із питань, що становлять загальний інтерес, і вимагали високого рівня захисту свободи вираження поглядів заявником. Крім того, деякі його заяви торкались актуальних питань, які безпосередньо не стосувались системи правосуддя. У зв’язку із цим було важливо, що хоча не можна виключати участі членів судової влади в публічних дебатах з основних суспільних питань, вони принаймні мають утримуватися від політичних заяв такого характеру, які ставлять під загрозу їхню незалежність і підривають образ безсторонності. Однак у своєму рішенні по суті ВРСП не розмежувала заяви заявника, які безпосередньо стосувалися судової системи, та заяви, що стосувались інших питань. Крім того, слід було взяти до уваги той факт, що заявник також виступав у ролі голови асоціації суддів та прокурорів. ВРСП не пояснила, яким чином розглянуті політичні заяви підривали «гідність та честь професії» та позбавляли заявника його «гідності та особистої поваги». Фактично лише незначна кількість заяв, про які йде мова, безпосередньо не стосувалися системи правосуддя, і ці заяви не містили жодних безпідставних нападів на політиків чи інших судових працівників. ЄСПЛ не зміг знайти достатньо підстав у рішенні ВРСП, щоб обґрунтувати висновок про те, що своїми заявами заявник підірвав гідність та честь судової професії.

Отже, ЄСПЛ дійшов висновку, що твердження Уряду щодо обов’язку прояву стриманості членами судової влади були відповідними, особливо щодо першої та третьої групи заяв. Однак, особливо з огляду на той факт, що процес ухвалення рішень, який застосовувався в цій справі, був дуже недосконалим і не забезпечував гарантій, необхідних для статусу заявника як судового працівника та як голови асоціації суддів і прокурорів, оскаржувані обмеження права заявника на свободу вираження поглядів відповідно до статті 10 Конвенції не супроводжувались ефективними та адекватними гарантіями проти зловживань.

Висновки: будь-який суддя та прокурор, проти якого порушено дисциплінарне провадження, повинен мати гарантії проти свавілля. Зокрема, він або вона повинні мати можливість вимагати розгляду відповідного заходу незалежним та неупередженим органом, компетентним переглядати всі відповідні питання факту і права, щоб визначити законність заходу та засудити можливі зловживання з боку органів влади. Перед цим органом, що здійснює перевірку, зацікавленій особі має бути забезпечено змагальність для викладу своїх думок та можливості протистояти аргументам органів державної влади.

Констатовані порушення: свобода вираження поглядів (ст. 10 Конвенції).

Ключові слова: спори щодо припинення публічної служби, відповідальність судді, права суддів, захист суддівської незалежності