Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 16 січня 2024 року

у справі «NAFORNIȚA v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA»

за заявою № 49066/12

Щодо ухвалення протилежних судових рішень у подібних справах про виселення

Фабула справи: заявники скаржилися, що їх виселення з квартири, в якій вони проживали, порушило їхні права, гарантовані статтею 8 Конвенції

Заявників було виселено з квартири після більш ніж одинадцяти років проживання в квартирі. Вони стверджували вселилися у свою квартиру на законних підставах, на підставі ваучера на вселення, виданого адміністрацією State Institute of Arts (“the SIA”). Вони проживали там понад одинадцять років, сплачуючи комунальні платежі та орендну плату SIA (а потім Академії музики, театру та пластичного мистецтва («Академія»). Наприклад, вони сплатили значні витрати на ремонт даху та системи опалення. Протягом приблизно восьми років Академія не тільки терпіла присутність заявників у квартирі, але й допомагала їм в отриманні реєстрації їхнього постійного місця проживання. Ні ваучер на проживання, ні прописка ніколи не були анульовані.

Також заявники скаржились на нездатність судів належним чином зважити конкуруючі інтереси при винесенні рішення про їх виселення. Вона також стосується нібито суперечливої судової практики Верховного Суду з цього питання.

Правове обґрунтування: Суд зазначає, що Уряд не заперечував, що заявники проживали у відповідній квартирі майже дванадцять років і не мали іншого житла. Відповідно, квартира була їхнім "житлом" у розумінні статті 8. Більше того, заявників було виселено з їхнього будинку після процедури виселення, розпочатої у листопаді 2012 року, що явно становило втручання у їхнє право, гарантоване статтею 8 (див. рішення у справі Alif Ahmadov and Others v. Azerbaijan, № 22619/14, § 58, від 4 травня 2023 року).

Центральним питанням у цій справі є те, чи було втручання пропорційним переслідуваній меті і, таким чином, "необхідним у демократичному суспільстві".

Суд нагадує про свою практику, розроблену у справі Vrzić (згадана вище, § 67), а саме про те, що принцип, згідно з яким будь-яка особа, яка ризикує втратити своє житло, повинна мати можливість на пропорційність заходів, визначених незалежним судом, не застосовується автоматично у випадках, коли володіння житлом намагається повернути приватна особа або підприємство. Навпаки, баланс між інтересами приватної особи або підприємства та мешканця житла може бути досягнутий за допомогою законодавства, яке має на меті захист конвенційних прав зацікавлених сторін (там само, § 67). Оскільки управитель квартири у цій справі, а саме Академія, був державною установою та управляв будинком від імені держави, ця практика не може бути застосована у даному випадку. Тому, оскільки відповідні аргументи щодо пропорційності втручання були висунуті заявниками в національному судовому провадженні, національні суди повинні були детально розглянути їх і надати відповідні обґрунтування (Faulkner and Mcdonagh v. Ireland (dec.), №№ 30391/18 і 30416/18, §§ 94-96, від 8 березня 2022 року).

У зв'язку з цим Суд знову посилається на відсутність у рішеннях національних судів будь-яких висновків про те, що заявники діяли незаконно. Навпаки, перший заявник мав контракт з SIA і був згаданий як співробітник у листі до органу місцевого самоврядування на підтримку прохання заявників про реєстрацію їхнього постійного місця проживання у квартирі; заявники вселилися до квартири за згодою адміністрації SIA, підтвердженою ордером на заселення, який, згідно зі статтею 50 Житлового кодексу, був єдиною законною підставою для заселення до квартири; заявники проживали в квартирі більше одинадцяти років і сплачували комунальні платежі адміністрації SIA, а згодом Академії; у справі немає жодних свідчень того, що їх коли-небудь попереджали про тимчасовий характер їхнього проживання.

Висновки: Суд вважає, що національний суд не взяв до уваги той факт, що заявники не мали іншого житла і могли опинитися на вулиці після більш ніж десяти років законного проживання у квартирі та не лише сплати орендної плати та комунальних платежів, але й оплати значного ремонту, який керівництво будинку не виконувало протягом багатьох років. Водночас, не було проведено жодного аналізу конкуруючих інтересів, а саме: чи потребувала Академія житла для своїх співробітників і в якій мірі, чи мали інші співробітники альтернативне житло і чи мала Академія інші квартири, які вона могла б запропонувати своїм співробітникам. Цей брак аналізу є ще більш очевидним у світлі того факту, що Верховний Суд знав про своє власне рішення у дуже схожій справі, в якій він прийняв рішення на користь осіб, які заявляли вимоги, практично ідентичні вимогам заявників. Він жодним чином не відрізнив ту справу від цієї, але ухвалив протилежне рішення.

Іншими словами, Верховний суд не зважив конкуруючі інтереси, обмежившись висновком про те, що адміністратор будівлі попросив заявників виселитися. Разом з процесуальними питаннями, згаданими вище, а саме, що ордер на проживання не був анульований і що заявники не були визнані такими, що діяли незаконно, але були виселені на підставі положення, що посилається на несанкціоноване зайняття житла, а також плутане посилання на положення, що стосуються різних типів житла, без уточнення, яке саме положення застосовується у цій справі, і посилання на елемент (наявність трудових відносин з Академією), який раніше не впливав на рішення одного і того ж суду у двох практично ідентичних ситуаціях, ці міркування є достатніми для того, щоб Суд дійшов висновку, що у цій справі мало місце порушення статті 8 Конвенції.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: захист житлових прав, процедура виселення, повага до житла, процедурні порушення