Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 грудня 2021 року

у справі «ЯРЕМІЙЧУК ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»

за заявами № 2720/13 та 6 інших

Щодо обов’язкової конфіскації незадекларованої суми (частини суми) грошових коштів з одночасним накладення штрафу за порушення порядку проходження митного контролю

Фабула справи: заявники скаржилися, що накладення штрафів, а також конфіскація у повному обсязі їхніх отриманих законним шляхом грошових коштів внаслідок недекларування їх митним органам, було незаконним і непропорційним заходом.

Під час перетину українського кордону заявники скористалися «зеленим коридором» для проходження зони митного контролю без подання письмової декларації стосовно готівки, яку вони перевозили, у сумі, що перевищувала 10 000 євро. Національні суди визнали заявників винними у порушенні порядку проходження митного контролю у зоні спрощеного митного контролю (стаття 471 Митного кодексу України). На заявників було накладено штрафи у розмірі, зазначеному у статті 471, який становив від 73 до 165 євро, а також конфіскацію в кожній справі частини готівки, яка перевищувала суму у 10 000 євро, за винятком заяви № 38071/13, в якій було вилучено суму готівки заявника у повному обсязі (див. деталі у додатку). Під час розгляду справи, національні суди головним чином посилалися на Інструкцію про переміщення готівки і банківських металів через митний кордон України, яка передбачала обов’язкове письмове декларування на кордоні будь-якої іноземної валюти у сумі, що перевищує 10 000 євро; це положення, на думку судів, передбачало обмеження на ввезення будь-якої іноземної валюти в Україну. Аргументи заявників, що вони неумисно не задекларували готівку, відповідні грошові кошти були отримані законним шляхом, а сума була суттєвою для них, а також аргумент пана Попелюка, що він володів лише частиною грошових коштів (заява № 74638/13), були проігноровані або відхилені національними судами.

21 липня 2021 року Конституційний Суд України визнав неконституційною частину статті 471 Митного кодексу України, яка передбачала обов’язкову конфіскацію суми незадекларованої готівки у повному обсязі. Зокрема суд встановив, що такий захід не був здатен забезпечити необхідний баланс між суспільними інтересами і правом особи на мирне володіння своїм майном, а тому суперечив принципу верховенства права. Крім того, Конституційний Суд України вирішив, що оскаржуване положення Митного кодексу України продовжуватиме діяти протягом шести місяців, щоб органи державної влади мали час розробити альтернативне положення стосовно відповідальності за адміністративне правопорушення. 14 вересня 2021 року відповідний законопроєкт про внесення змін до законодавства було зареєстровано у Верховній Раді України.

Правове обґрунтування: Суд повторює свій послідовний підхід, згідно з яким накладення стягнення у вигляді конфіскації, навіть якщо воно передбачає позбавлення власності, є формою контролю за користуванням майном у розумінні другого абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Однак це положення має тлумачитися у контексті загального принципу, наведеного в першому реченні першого абзацу (див., серед інших джерел, рішення у справах «Пердіган проти Португалії» [ВП] (Perdigão v. Portugal) [GC], заява № 24768/06, пункт 57, від 16 листопада 2010 року; «Компанія «Юнспед Пакет Сервісі СаН Ве Тік. А.Ш. проти Болгарії» (Ünsped Paket Servisi SaN. Ve TiC. A.Ş.v. Bulgaria), заява № 3503/08, пункт 36, від 13 жовтня 2015 року та «Гирлян проти Росії» (Gyrlyan v. Russia), заява № 35943/15, пункт 21, від 09 жовтня 2018 року).

Першою і найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, що будь-яке втручання органу державної влади у мирне володіння майном має бути законним. Наявність законних підстав у національному законодавстві сама собою не є достатньою для дотримання принципу законності, який, крім того, передбачає, що застосовні положення національного законодавства мають бути достатньо доступними, точними та передбачуваними у своєму застосуванні (див., серед інших джерел, рішення у справах «Centro Europa 7 S.R.L.» та ді Стефано проти Італії» [ВП] (Centro Europa 7 S.R.L. and di Stefano v. Italy) [GC], заява № 38433/09, пункт 187, ЄСПЛ 2012 та «Вістінш і Перепьолкінс проти Латвії» [ВП] (Vistiņš and Perepjolkins v. Latvia) [GC], заява № 71243/01, пункт 96, від 25 жовтня 2012 року).

Стосовно статті 471 Митного кодексу України, яка була сформульована таким чином, що могла викликати труднощі, саме національні суди повинні були тлумачити та роз’яснювати будь-які питання, які могли виникнути. Велика кількість подібних заяв, що знаходяться на розгляді у Суді, і рішення, винесене у згаданій справі «Садоха проти України» (Sadocha v. Ukraine), свідчать, що національні органи влади послідовно тлумачили та застосовували статтю 471 з точки зору того, що готівка була товаром, ввезення якого на територію України підлягало обмеженням у формі зобов’язання декларувати його митним органам, якщо сума перевищувала 10 000 євро, і у випадку невиконання цього зобов’язання застосовувалася конфіскація надлишкової суми (див. пункт 8 згаданого рішення у справі «Садоха проти України» (Sadocha v. Ukraine)).

Суд вважає, що захід у вигляді конфіскації відповідав загальному суспільному інтересу (див., наприклад, згадане рішення у справі «Садоха проти України» (Sadocha v. Ukraine), пункт 26).

Суд зазначає, що стаття 471 Митного кодексу України не залишала судам свободи розсуду щодо стягнення, яке підлягало застосуванню, оскільки конфіскація надлишкової суми була обов’язковою без винятків. Також зазначається, що у 2021 році, через декілька років після подій у цій справі, Конституційний Суд України визнав частину цього положення неконституційною, вважаючи, зокрема, що така обов’язкова конфіскація не була здатна забезпечити необхідний баланс між суспільними інтересами та правом особи на мирне володіння своїм майном.

Як і Конституційний Суд України, Суд вважає, що такий жорсткий законодавчий підхід сам собою не здатен забезпечити необхідний справедливий баланс між вимогами загального інтересу та захистом права особи на власність (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Гирлян проти Росії» (Gyrlyan v. Russia), пункт 31). Фактично це виключає оцінку національними судами пропорційності втручання, роблячи будь-яку таку оцінку марною. Так само автоматична конфіскація позбавила заявників можливості викласти аргументи у їхніх справах і мати шанс на успіх у провадженнях щодо них (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Андоноскі проти колишньої Югославської Республіки Македонії» (Andonoski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 16225/08, пункт 38, від 17 вересня 2015 року).

Відсутність свободи розсуду у національних судів щодо стягнень, які мали бути накладені, відрізняє цю справу від згаданого рішення у справі «Садоха проти України» (Sadocha v. Ukraine), на яку посилалися заявники (див. пункт 18), в якому згідно з чинним на той момент законодавством українські суди насправді мали вибір щодо цього питання, але Суд встановив, що вони належним чином не здійснили оцінку пропорційності під час вибору застосовного стягнення. Проте завдання Суду полягає не у перегляді національного закону in abstracto, а у з’ясуванні того, чи спричинив порушення Конвенції спосіб його застосування до заявника або вплив на заявника (див., наприклад, рішення у справах «Карапетян проти Грузії» (Karapetyan v. Georgia), заява № 61233/12, пункт 36, від 15 жовтня 2020 року та «Імері проти Хорватії» (Imeri v. Croatia), заява № 77668/14, пункт 76, від 24 червня 2021 року).

Висновки: Суд зазначає, що ввезення в Україну та вивезення з неї іноземної валюти не було незаконним згідно із законодавством України. Не лише не заборонялося переміщувати іноземну валюту через митний кордон, а й сума, в принципі, не була обмежена у випадку її декларування на момент подій. До того ж матеріали справи свідчать, що у цих справах національні органи влади не встановили, що конфіскована готівка була незаконно отримана заявниками або заявники займалися відмиванням грошей чи будь-якою іншою злочинною діяльністю.

Суд погоджується, що накладення відповідного стягнення у вигляді конфіскації було стримуючим і каральним за своєю метою. Однак, як було встановлено раніше, обов’язковий характер конфіскації надлишкової суми готівки у повному обсязі та накладення штрафу не дозволяли національним органам влади здійснити належний аналіз, які заходи були б доречними за обставин кожної окремої справи.

Наведених міркувань достатньо для висновку Суду, що втручання у права власності заявників було незаконним у справі пана Гордєєва та поклало непропорційний тягар на решту заявників з огляду на обов’язкове накладення стягнення у вигляді конфіскації у повному обсязі надлишкової суми готівки, крім сплати штрафу.

Констатовані порушення: захист власності (ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції).

Ключові слова: порушення митного законодавства, правила застосування стягнень, порушення права власності, підстави застосування конфіскації