Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 05 квітня 2022 року

у справі «BENKHARBOUCHE AND JANAH v. THE UNITED KINGDOM»

за заявами №№ 19059/18 і 19725/18

Щодо умови виключення заяви з реєстру справ ЄСПЛ

Фабула справи: заявниці скаржилися, що національне законодавство позбавило їх доступу до суду в порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Друга заявниця також скаржилася за статтею 14 Конвенції, взятої разом із пунктом 1 статті 6 Конвенції, на те, що відповідне положення національного законодавства застосовувалося до неї інакше порівняно з громадянами Сполученого Королівства, які бажали пред’явити свої вимоги.

Заявниці – дві громадянки Марокко – працювали хатніми робітницями в іноземних посольствах Сполученого Королівства. Вони безуспішно намагалися оскаржити припинення своїх трудових контрактів: у кожній із справ роботодавець – Республіка Судан та Держава Лівія відповідно – успішно довів наявність юрисдикційного імунітету англійських судів у силу національного законодавства (Закон про державний імунітет 1978 року, далі – Закон 1978 року).

Закон 1978 року надає іноземній державі імунітет від юрисдикції суду Сполученого Королівства в позові щодо трудових відносин позивача в іноземній державі, якщо позивач на момент укладення договору не був громадянином Сполученого Королівства / не проживав постійно в Сполученому Королівстві (стаття 4 (2) (b) Закону 1978 року) та не працював у дипломатичному представництві іноземної держави (стаття 16 (1) (a) Закону 1978 року). Оголошуючи заяви заявниць несумісними, Апеляційний суд вказав, що відповідні частини Закону 1978 року, застосовні до першої заявниці, порушували статтю 6 Конвенції і статті 6 та 14 Конвенції щодо другої заявниці. Уряд подав односторонню декларацію, в якій визнав порушення тією мірою, якою окреслені законодавчі положення перешкоджали кожній із заявниць оскаржити своє звільнення проти іноземної держави за обставин, коли Сполучене Королівство не було зобов’язане за міжнародним звичаєвим правом (customary international law) надавати імунітет відповідній іноземній державі. Заявницям пропонували справедливу сатисфакцію щодо майнової та моральної шкоди (20 000 фунтів кожній відшкодування майнової та моральної шкоди і 2500 фунтів відшкодування судових витрат), проте вони не погодилися з умовами Односторонньої декларації.

Правове обґрунтування: ЄСПЛ не в змозі розраховувати вартість втраченої можливості шляхом проведення детального аналізу вагомості справ для заявниць та/або іншої можливої компенсації. Тому будь-яка компенсація може ґрунтуватися лише на тому факті, що заявниці, які були позбавлені можливості звернутися зі своїми позовами до національних судів, не користувалися гарантіями, передбаченими статтею 6 Конвенції. Водночас ЄСПЛ постійно розглядає втрату можливості як майнову шкоду. Тому є аксіомою те, що при встановленні причинно-наслідкового зв’язку між порушенням та втратою можливості, оцінюючи належний рівень відшкодування, ЄСПЛ не може не зважати на потенційну цінність втраченої можливості.

Уряд зобов’язався вжити заходів із виправлення визнаної несумісності національного законодавства зі статтями 6 та 14 Конвенції. Проте він не надав жодних гарантій, що заявниці матимуть можливість розгляду їхніх позовів у Суді з розгляду трудових спорів. Незважаючи на те, що із часу постановлення ухвали про несумісність Апеляційним судом минуло близько семи років і понад чотири роки з моменту відхилення скарги Уряду Верховним судом, жодного проєкту з виправлення становища опубліковано не було. Навіть якби це було зроблено, то можливість розгляду вимог заявниць цілком залежала б від рішення Суду з розгляду трудових спорів / перебувала б у межах його дискреції.

З урахуванням наведеного пропозиція Уряду з відшкодування майнової та моральної шкоди була значно меншою, аніж та, яку б ЄСПЛ присудив як справедливу сатисфакцію. ЄСПЛ дійшов такого ж висновку і щодо пропозиції Уряду стосовно суми відшкодування судових витрат. Упродовж 18 місяців після передачі скарг заявниць Урядом сторони вели переговори з дружнього врегулювання. Їм також потрібно було відповісти на Односторонню декларацію Уряду та пред’явити свої вимоги справедливої сатисфакції. Розумно припустити, що вони зазнали значних судових витрат. Тому ЄСПЛ відхилив заяву Уряду про виключення заяв із реєстру справ.

З урахуванням конкретних обставин цієї справи ЄСПЛ погодився з позицією Уряду про порушення прав першої заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції та прав другої заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції окремо та разом зі статтею 14 Конвенції. Відповідно, ЄСПЛ мав повноваження присуджувати заявницям справедливу компенсацію. ЄСПЛ присудив 5000 євро першій заявниці, 6500 євро другій заявниці відшкодування моральної шкоди й 50 000 євро кожній відшкодування майнової шкоди.

Висновки: рішення про виключення заяви з реєстру справ ЄСПЛ залежить від того, чи забезпечує Одностороння декларація Уряду заявниць належним відшкодуванням

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції) щодо першої заявниці; право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції) щодо другої заявниці, взятої окремо й у поєднанні зі забороною дискримінації (ст. 14 Конвенції).

Ключові слова: порядок звернення до ЄСПЛ, захист трудових прав, право на доступ до суду