Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 19 травня 2022 року

у справі «BEŽANIĆ AND BAŠKARAD v. CROATIA»

за заявами №№ 16140/15 і 13322/16

Щодо правомірності скасування рішень про звільнення від сплати податку на передачу нерухомого майна із зобов'язанням його сплатити

Фабула справи: заявники скаржились на те, що рішення національних органів влади, якими останніх було зобов’язано сплатити податок на передачу нерухомого майна (real estate transfer tax), становили порушення їхнього права на мирне володіння своїм майном.

Правове обґрунтування: ЄСПЛ дійшов висновку, що рішення податкового органу про зобов’язання заявників сплатити певну суму коштів податку на передачу нерухомого майна становило втручання в їхні майнові права, гарантовані статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, в тому розумінні, що таке втручання має розглядатися з точки зору правила, закріпленого пунктом 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції, тобто держави вправі вводити в дію закони, які вони вважають необхідними для забезпечення сплати податків (див. Burden v. the United Kingdom [GC], no. 13378/05, § 59, ECHR 2008; Špaček, s.r.o., v. the Czech Republic, no. 26449/95, §§ 39 і 41, 9 листопада 1999 року; та Gasus Dosier- und Fördertechnik GmbH v. the Netherlands, 23 лютого 1995 року, § 59, Series A no. 306).

Висновки: у цій справі податкові органи влади спочатку звільнили заявників від сплати податку на передачу нерухомого майна, установивши, що вони відповідали визначеним законом вимогам щодо цього. Декілька років потому вони анулювали свої рішення та зобов’язали заявників сплатити відповідні суми цього податку, указавши, що зміна місця проживання протягом спливу менше п’яти років із дати придбання мала наслідком втрату ними права на звільнення від його сплати на підставі статті 11 (10) Закону про податок на передачу нерухомого майна.

Наявна національна усталена практика демонструє, що повноваження скасовувати рішення про звільнення від сплати податку та стягувати податок на передачу нерухомого майна постійно застосовувалося національними органами влади у випадках, коли було встановлено, що громадяни, яких було звільнено від сплати податку, не використовували придбане нерухоме майно для проживання. В низці рішень адміністративні, Верховний і Конституційний суди вважали, що факт переїзду особи з квартири менше за п’ять років після її придбання, зміна її місця проживання або передача квартири в оренду третім особам свідчили про те, що така особа не використовувала придбане майно для задоволення своїх житлових потреб. Хоча останні послідовні рішення були ухвалені вже після розгляду ситуації заявників, вони свідчили, що закон відповідним чином міг бути розумно протлумачений.

ЄСПЛ загалом дійшов висновку про наявність достатньо чіткої правової основи для скасування рішень про звільнення заявників від сплати податків та покладення на них обов’язку сплатити податок на передачу нерухомого майна. Такі рішення не були свавільними й були достатньо передбачуваними для заявників.

ЄСПЛ переконався в тому, що з урахуванням його висновків щодо законності ухвалених національними органами рішень з вимогою про сплату заявника податку на передачу нерухомого майна була пропорційним заходом, ужитим задля реалізації легітимної мети забезпечення сплати податків.

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на захист власності (ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції).

Ключові слова: податкові пільги, право на мирне володіння майном, захист права власності