Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 вересня 2022 року

у справі «КАГАНОВСЬКИЙ ПРОТИ УКРАЇНИ»

за заявою № 2809/18

Щодо незаконного позбавлення свободи шляхом поміщення недієздатної особи до відділення інтенсивного догляду

Фабула справи: посилаючись на пункти 1, 4 і 5 статті 5 Конвенції заявник скаржився, що поміщення його до відділення інтенсивного догляду в період з 27 червня до 06 липня 2017 року було незаконним і необґрунтованим, а також згідно з національним законодавством він не мав права оскаржити його законність та отримати відшкодування.

Правове обґрунтування: з метою дотримання пункту 1 статті 5 Конвенції тримання від вартою особи, яка страждає на психічний розлад, насамперед має бути «законним», що передбачає дотримання встановленого законом порядку; у зв’язку з цим Конвенція по суті посилається на національне законодавство та встановлює обов’язок забезпечувати дотримання його матеріальних і процесуальних норм (див. рішення у справі «Херцегфальві проти Австрії» (Herczegfalvy v. Austria), від 24 вересня 1992 року, пункт 63, Серія A № 244 та згадане рішення у справі «І.Н. проти України» (I.N. v. Ukraine), пункт 66). Національне законодавство також має відповідати встановленому Конвенцією стандарту «законності», який вимагає, щоб умови позбавлення свободи згідно з національним законодавством були чітко визначені і закон сам собою був передбачуваним у своєму застосуванні (див., наприклад, рішення у справі «Кавка проти Польщі» (Kawka v. Poland), заява № 25874/94, пункт 49, від 09 січня 2001 року та згадане рішення у справі «Афтаначе проти Румунії» (Aftanache v. Romania), пункт 90). Крім того, пункт 1 статті 5 Конвенції вимагає наявності у національному законодавстві «справедливих і належних процедур», а також належного юридичного захисту проти свавільного позбавлення свободи (див. згадане рішення у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), пункт 45; рішення у справі «Х.Л. проти Сполученого Королівства» (H.L. v. the United Kingdom), заява № 45508/99, пункт 115, ЄСПЛ 2004-IX та згадане рішення у справі «Акопян проти України» (Akopyan v. Ukraine), пункт 70).

Крім того, тримання особи під вартою є настільки серйозним заходом, що воно може бути виправдане лише тоді, коли були розглянуті інші, менш суворі заходи, і вони були визнані недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, які можуть вимагати тримання відповідної особи під вартою. Таким чином, позбавлення свободи має не лише відповідати вимогам національного законодавства, але й також бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справі «Вітольд Літва проти Польщі» (Witold Litwa v. Poland), заява № 26629/95, пункт 78, ЄСПЛ 2000‑III; згадане рішення у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria), пункт 143 та рішення у справі «Анатолій Руденко проти України» (Anatoliy Rudenko v. Ukraine), заява № 50264/08, пункт 103, від 17 квітня 2014 року).

Стосовно позбавлення свободи «психічнохворих», то воно має відповідати меті пункту 1 статті 5 Конвенції, що полягає у запобіганні позбавлення осіб свободи у свавільний спосіб, а також відповідати меті обмеження, зазначеного у підпункті «е» пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Заїченко проти України №2» (Zaichenko v. Ukraine (№ 2)), заява № 45797/09, пункт 96, від 26 лютого 2015 року). Зокрема, особа не може бути позбавлена свободи як «психічнохвора», якщо не дотримано три зазначені мінімальні умови: має бути достовірно доведено, що особа є психічнохворою; психічний розлад повинен бути такого виду або ступеня, що обумовлює примусове тримання у психіатричній лікарні; і обґрунтованість продовження тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості такого захворювання (див. згадані рішення у справах «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), пункт 39; «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria), пункт 145; «Штукатуров проти Росії» (Shtukaturov v. Russia), пункт 114 та «І.Н. проти України» (I.N. v. Ukraine), пункт 70).

Висновки: заявник, який був визнаний недієздатним за результатами судово-психіатричної експертизи, що встановила наявність у нього хронічного психічного розладу, і який добровільно перебував у психоневрологічному інтернаті з 2014 року, був поміщений до відділення інтенсивного догляду психоневрологічного інтернату на період з 27 червня до 06 липня 2017 року за рішенням психіатра психоневрологічного інтернату.

Суд зазначає, що єдиними джерелами права, які регулювали поміщення заявника до відділення інтенсивного догляду, вочевидь були Типові положення 2016 року та Положення «Про Київський психоневрологічний інтернат». Уряд не посилався на жодну іншу законну підставу у зв’язку з цим і, зокрема, не пояснив можливе застосування Закону України «Про психіатричну допомогу» та його зв’язок із відповідними положеннями.

Стосовно Типових положень Суд зазначає, що вони передбачають утворення «відділень (кімнат) інтенсивного догляду» в психоневрологічних інтернатах. Пункт 34 передбачає, що такі відділення (кімнати) призначені для підопічних, що мають важкі соматичні та неврологічні розлади або глибокий ступінь слабоумства, дезорієнтовані у місці, часі, навколишньому оточенні, не спроможні до самообслуговування, найпростіших трудових навичок і спілкування з іншими особами, мають потребу у повному медичному та побутовому догляді (див. пункт 57).

Крім того, пункт 36 передбачає, що зміна режиму нагляду здійснюється з об’єктивних причин за рекомендацією лікаря, згодою підопічного та з урахуванням стану його здоров’я із зазначенням відповідної інформації у медичній документації (див. пункт 58). Однак медичні записи заявника не містять жодних відомостей про «об’єктивні причини» для його ізоляції, згоду заявника на переведення до відділення інтенсивного догляду або факту, що цього вимагав стан його здоров’я.

Суд також зазначає, що окрім двох зазначених пунктів Типові положення не містять жодних інших норм, які надають додаткові відомості або гарантії щодо поміщення особи до таких відділень (кімнат) або щодо режиму, умов, можливої тривалості, продовження та припинення такого поміщення. Тому він доходить висновку, що заявник не міг скористатися «справедливими і належними процедурами» у зв’язку з його поміщенням до відділення інтенсивного догляду психоневрологічного інтернату. Крім того, у цій справі вбачається, що не було дотримано навіть цих двох зазначених пунктів Типових положень. Отже, ізоляція заявника не була «законною» у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п. 1 ст. 5 Конвенції).

Ключові слова: захист особистих немайнових прав, правовий статус недієздатних осіб, підстави застосування ізоляції