Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 18 вересня 2022 року

у справі «О.М. І Д.С. ПРОТИ УКРАЇНИ»[1]

за заявою № 18603/12

Щодо правомірності тривалого застосування заходів контролю та нагляду працівниками прикордонної служби під час вирішення питання про вислання іноземців

Фабула справи: заявники скаржилися за пунктом 1 статті 5 Конвенції на незаконне та свавільне затримання 29 березня 2012 року працівниками прикордонної служби України під час їхнього перебування в транзитній зоні міжнародного аеропорту та подальшого вислання з України без розгляду їхніх тверджень про ризик жорстокого поводження та/або видворення залежно від держави, до якої вони будуть відправлені.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що пункт 1 статті 5 Конвенції не стосується простих обмежень свободи пересування, які регулюються статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції. Для встановлення того, чи був хтось «позбавлений свободи» у розумінні статті 5 Конвенції, відправним пунктом повинна бути конкретна ситуація особи та має враховуватися ціла низка критеріїв, таких як вид, тривалість, наслідки, спосіб і контекст застосування відповідного заходу (див. рішення у справах «Крянге проти Румунії» [ВП] (Creangă v. Romania) [GC], заява № 29226/03, пункт 91, від 23 лютого 2012 року та «Остін та інші проти Сполученого Королівства» [ВП] (Austin and Others v. the United Kingdom) [GC], заяви № 39692/09, № 40713/09 і № 41008/09, пункт 59, ЄСПЛ 2012). Різниця між позбавленням та обмеженням свободи є питанням ступеня або інтенсивності, а не характеру або суті (див. рішення у справі «Нада проти Швейцарії» [ВП] (Nada v. Switzerland) [GC], заява № 10593/08, пункт 225, ЄСПЛ 2012).

Під час визначення різниці між обмеженням свободи пересування та позбавленням свободи в контексті тримання іноземців у транзитних зонах аеропорту та центрах прийому для ідентифікації та реєстрації мігрантів, Суд має врахувати фактори, які можуть бути узагальнені так: (i) індивідуальна ситуація заявників і наявний у них вибір, (ii) застосовний правовий режим відповідної країни та його мета, (iii) відповідна тривалість тримання, особливо з огляду на мету та процесуальний захист, якими користуються заявники, очікуючи на результат, і (iv) характер та ступінь фактичних обмежень, накладених на заявників або яких вони зазнали (див. згадане рішення у справі «Іліас та Ахмед проти Угорщини» (Ilias and Ahmed v. Hungary), пункти 215 – 217 з подальшими посиланнями та рішення у справі «З.А. та інші проти Росії» [ВП] (Z.A. and Others v. Russia) [GC], заява № 61411/15 та 3 інші заяви, пункт 138, від 21 листопада 2019 року).

У зв’язку з цим Суд також повторює, що контекст вживання заходів є важливим фактором, оскільки у сучасному суспільстві зазвичай трапляються ситуації, коли громадськість може бути змушена терпіти обмеження свободи пересування або позбавлення свободи в інтересах загального блага. У зв’язку з цим авіапасажир може розглядатися як такий, що погоджується на низку перевірок безпеки, обравши подорож літаком. Зокрема, такі перевірки безпеки можуть включати перевірку документів, що посвідчують особу, або огляд чи обшук багажу, а також очікування проведення подальших дій для встановлення особи або визначення того, що він не являє собою ризик для безпеки рейсу (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Гахраманов проти Азербайджану» (Gahramanov v. Azerbaijan), заява № 26291/06, пункт 40, від 15 жовтня 2013 року з подальшими посиланнями).

Висновки: перебуваючи в Україні приблизно одинадцять годин, з 10 год 15 хв і до 21 год 17 хв заявники перебували під постійним контролем та наглядом працівників прикордонної служби України у їхніх приміщеннях. Водночас Суд надає важливого значення контексту, в якому такі заходи контролю та нагляду були вжиті в цій справі. Відповідні доступні Суду документи свідчать, що це було зроблено в контексті виконання працівниками прикордонної служби України їхніх повноважень щодо контролю державного кордону, передбачених Законом України «Про прикордонний контроль», у тому числі вжиття заходів для забезпечення вислання заявників з території України. Справді, протягом цього часу працівники прикордонної служби не з’ясували, чи призведе вислання першої заявниці, прямо або опосередковано, до ризику піддання її поводженню, яке суперечить статті 3 Конвенції. Однак ніщо не свідчить, що тривалість, ступінь або інтенсивність оскаржуваних заходів контролю та нагляду перевищували ті, які були строго необхідні для дотримання працівниками прикордонної служби України відповідних формальностей та забезпечення вислання заявників.

У зв’язку з цим Суд надає особливе значення факту, що перша заявниця подорожувала з другим заявником свідомо використовуючи підроблені документи, що посвідчують особу. Отже, перша заявниця мала передбачити, що в їхній ситуації перевірки та інші формальності під час прикордонного контролю в Україні можуть зайняти значний час, протягом якого вони не зможуть покинути територію аеропорту та залишатимуться під контролем і наглядом органів державної влади.

У контексті наведеного Суд вважає, що оскаржувані заходи контролю та нагляду, застосовані до заявників під час перебування в Україні, не становили позбавлення свободи у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (ст. 5 Конвенції).

Ключові слова: підстави видворення, захист прав іноземців, прикордонний режим, право на тимчасовий захист, сутність позбавлення свободи