Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 18 вересня 2022 року

у справі «О.М. І Д.С. ПРОТИ УКРАЇНИ»

за заявою № 18603/12

Щодо вислання особи до третьої країни без перевірки органами прикордонного контролю ризику жорстокого поводження та/або видворення

Фабула справи: перша заявниця скаржилася, що її вислання до Грузії без урахування ризиків жорстокого поводження, свавільного затримання та несправедливого судового розгляду, які загрожували їй у Киргизькій Республіці, і за відсутності яких-небудь гарантій органів державної влади Грузії проти свавільної депортації до Киргизької Республіки, суперечило статті 3 Конвенції. Вона стверджувала, що існував реальний ризик, що вона могла «залишитися без захисту» в Грузії та бути повернута до Киргизької Республіки, де їй могла бути завдана «реальна шкода».

Правове обґрунтування: відповідні загальні принципи наведені, серед інших джерел, в рішенні у справі «Іліас і Ахмед проти Угорщини» [ВП] (Ilias and Ahmed v. Hungary) [GC], заява № 47287/15, пункти 124 – 141, від 21 листопада 2019 року).

Зокрема, Суд визнав важливість принципу невислання (див., наприклад, рішення у справах «M.С.С. проти Бельгії та Греції» [ВП] (M.S.S. v. Belgium and Greece) [GC], заява № 30696/09, пункт 286, ЄСПЛ 2011 та «M.A. проти Кіпру» (M.A. v. Cyprus), заява № 41872/10, пункт 133, ЄСПЛ 2013 (витяги)). Він повторив, що вислання іноземця Договірною державою може призвести до порушення питання за статтею 3 Конвенції, і, таким чином, стосуватися відповідальності цієї держави за Конвенцією, якщо буде доведено наявність суттєвих підстав вважати, що у випадку депортації у країні призначення відповідній особі загрожуватиме поводження, яке становить порушення статті 3 Конвенції.

Суд зазначав, що точний зміст обов’язків держави, яка висилає особу, за Конвенцією може відрізнятися залежно від того, чи висилає вона заявників до країни їхнього походження, чи до третьої країни (див. згадане рішення у справі «Іліас і Ахмед проти Угорщини» (Ilias and Ahmed v. Hungary), пункт 128). У справах, коли органи державної влади вирішили вислати осіб, які шукають притулку, до третьої країни, Суд зазначав, що відповідальність Договірної держави щодо її обов’язку не висилати їх залишається без змін, якщо було доведено існування вагомих підстав вважати, що в результаті таких дій вони будуть піддані прямо (тобто в цій третій країні) або опосередковано (наприклад, у країні походження чи іншій країні) поводженню, яке суперечить, зокрема, статті 3 Конвенції (див. згадане рішення у справі «M.С.С. проти Бельгії та Греції» (M.S.S. v. Belgium and Greece), пункти 342, 343 і 362 – 368).

Отже, Суд вказував, що коли Договірна держава намагається вислати особу, яка шукає притулку, до третьої країни без розгляду заяви про надання їй притулку по суті, основне питання, на яке мають відповісти органи державної влади, які висилають особу, – чи матиме ця особа доступ до належної процедури надання притулку в приймаючій третій країні. Це обумовлено тим, що країна, яка висилає особу, діє з огляду на те, що саме приймаюча третя країна повинна буде розглянути заяву про надання притулку по суті, якщо таку заяву буде подано до відповідних органів державної влади цієї країни (див. згадане рішення у справі «Іліас і Ахмед проти Угорщини» (Ilias and Ahmed v. Hungary), пункт 131). Суд також роз’яснив, що у всіх випадках вислання особи, яка шукає притулку, з Договірної держави до третьої країни-посередника без розгляду заяви про надання притулку по суті, незалежно від того, чи є приймаюча третя країна державою-учасницею Конвенції, обов’язком держави, що висилає особу, залишається ретельне вивчення питання існування реального ризику, що особі, яка шукає притулку, буде відмовлено в доступі в приймаючій третій країні до належної процедури надання притулку, яка захистить її від вислання. Якщо встановлено, що існуючі у зв’язку з цим гарантії є недостатніми, стаття 3 Конвенції передбачає обов’язок не висилати особу, яка шукає притулку, до відповідної третьої країни (див. згадане рішення у справі «Іліас і Ахмед проти Угорщини» (Ilias and Ahmed v. Hungary), пункт 134).

Висновки: Суд більше схильний до версії першої заявниці щодо відповідних подій під час її перебування в Україні і вважає, що її твердження про загрозу жорстокого поводження в Киргизькій Республіці були доведені до відома органів прикордонного контролю України мірою, необхідною для виникнення обов’язку України за статтею 3 Конвенції. Суд вважає встановленим, що у цій справі органи прикордонного контролю вислали першу заявницю з України без розгляду її заяви про потребу у міжнародному захисті у зв’язку зі стверджуваним ризиком жорстокого поводження в Киргизькій Республіці.

Оскільки першу заявницю вислали не до Киргизької Республіки, а до третьої країни – Грузії – необхідно встановити, чи перевірили ретельно органи державної влади України, що процедура надання притулку в Грузії надавала достатні гарантії для уникнення її вислання, прямо чи опосередковано, до Киргизької Республіки без належної оцінки ризиків, з якими вона могла зіткнутися, з точки зору статті 3 Конвенції. Таку оцінку повинні були здійснити органи державної влади України з власної ініціативи та на підставі всієї відповідної та актуальної інформації. У цій справі ніщо не свідчить, що органи державної влади України здійснили яку-небудь оцінку у зв’язку з цим під час вислання першої заявниці до Грузії.

Цих міркувань достатньо для встановлення Судом, що Україна не виконала свого процесуального зобов’язання за статтею 3 Конвенції щодо оцінки стверджуваних ризиків зазнання поводження, яке суперечить цьому положенню, перед висланням першої заявниці з України. Отже, було порушено це положення.

Констатовані порушення: заборона катування (ст. 3 Конвенції).

Ключові слова: підстави видворення, захист прав іноземців, прикордонний режим, право на тимчасовий захист