Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 08 грудня 2022 року

у справі «ЯКОВЛЄВ ПРОТИ УКРАЇНИ»

за заявою № 42010/18

Щодо примусового годування ув’язненого, який оголосив голодування на знак протесту проти поводження у виправній колонії

Фабула справи: заявник скаржився, що його примусове годування у виправній колонії порушувало статтю 3 Конвенці.

Правове обґрунтування: Суд зауважував, посилаючись на попередню практику Комісії, що коли ув’язнена особа продовжує голодування, це неминуче може призвести до конфлікту між правом особи на фізичну недоторканість за статтею 3 Конвенції та позитивним зобов’язанням Високої Договірної Сторони за статтею 2 Конвенції – конфлікту, невирішеному у самій Конвенції (див. згадане рішення у справі «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine), пункт 93). Вирішення цього конфлікту ускладнюється ще й тим фактом, що обидві відповідні статті вважаються найбільш фундаментальними положеннями Конвенції та не передбачають відступу від них.

Суд також встановлював, що примусове годування, спрямоване на порятунок життя конкретного ув’язненого, який свідомо відмовляється приймати їжу, в принципі, може бути прийнятним з точки зору статті 3 Конвенції, якщо такий захід продиктований терапевтичною необхідністю з точки зору встановлених принципів медицини, зокрема, якщо переконливо доведено, що в цьому існувала медична необхідність. Крім того, Суд повинен переконатися, що були дотримані процесуальні гарантії під час ухвалення рішення про примусове годування. Насамкінець, Суд зазначив, що спосіб, в який до заявника застосовується примусове годування під час голодування, не повинен перевищувати порогу мінімального рівня суворості, передбаченого його практикою за статтею 3 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine), пункт 94 та рішення у справі «Чорап проти Молдови» (Ciorap v. Moldova), заява № 12066/02, пункт 77, від 19 червня 2007 року).

До того ж Суд зазначив, що якщо погіршення стану здоров’я ув’язненого спричинено його голодуванням та/або відмовою від лікування, відповідальність за це погіршення не може автоматично покладатися на органи державної влади. Однак Суд, поділяючи висловлені Всесвітньою медичною асоціацією принципи, також вважав, що адміністрація установи виконання покарань у таких складних ситуаціях не може повністю бути звільнена від своїх позитивних зобов’язань і пасивно споглядати смерть голодуючого ув’язненого. Зокрема, оскільки рішення ув’язненого щодо голодування може мати вирішальне значення, медики установи виконання покарань повинні забезпечити повне розуміння пацієнтом медичних наслідків, переконавшись, inter alia, що таке рішення голодувати є дійсно добровільним і не є наслідком психічних розладів ув’язненого або будь-якого іншого зовнішнього тиску. Не менш важливим є продовження спілкування лікарів з пацієнтом під час голодування, коли перші щодня перевіряють дійсність бажання ув’язненого утримуватися від прийняття їжі. Крім того, на думку Суду, надзвичайно важливо з’ясувати справжні наміри та реальні причини протесту ув’язненого, і якщо ці причини не є просто надуманими, а, навпаки, загрожують серйозним медичним порушенням, компетентні органи державної влади повинні проявити належну ретельність, негайно розпочавши переговори із голодуючим з метою пошуку відповідної домовленості, звісно, з урахуванням обмежень, які можуть накладатися законними вимогами ув’язнення (див. рішення у справі «Махарадзе та Сіхарулідзе проти Грузії» (Makharadze and Sikharulidze v. Georgia), заява № 35254/07, пункти 82 і 83, від 22 листопада 2011 року з подальшими посиланнями).

Насамкінець, у своїй нещодавній практиці стосовно конкретного випадку ув’язнених, які добровільно ризикували своїм життям, Суд зазначив, що події, викликані актами тиску на органи державної влади, не можуть призвести до порушення Конвенції, за умови, що ці органи державної влади належним чином розглянули та врегулювали ситуацію. Суд зауважив, що так було, зокрема, у справі, коли голодуючий ув’язнений чітко відмовився від будь-якого втручання, навіть якщо стан його здоров’я загрожував би його життю (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Юнсал і Тімтік проти Туреччини» (Ünsal and Timtik v. Turkey), заява № 36331/20, пункт 37, від 08 червня 2021 року та численні наведені у ній подальші посилання на практику).

Висновки: відсутність пояснень у відповідному медичному висновку про характер і неминучість, – особливо з огляду на відносно короткий час, який минув від початку голодування, – ризику для життя заявника у зв’язку з продовженням голодування, відсутність необхідності в його госпіталізації та задовільний стан його здоров’я, що дозволив йому бути присутнім у судовому засіданні, – свідчать, що наявність медичної необхідності примусового годування заявника не була переконливо доведена.

Хоча заявник у своїх доводах до Ізяславського суду наполягав, що, крім певного загального ослаблення, він почувався добре і не розумів, що змусило лікарів вважати інакше, аби клопотати про призначення його примусового годування, суддя призначив примусове годування заявника без належного розгляду його обґрунтованого занепокоєння щодо цього і без розгляду альтернативних засобів запобігання стверджуваній загрозі для здоров’я заявника. Також Ізяславський суд не прокоментував доводи заявника про відсутність будь-якого нормативно встановленого порядку примусового годування в Україні. Стосовно апеляційного суду він просто відхилив аргументи заявника як «позбавлені підстав» і «такі, які на увагу не заслуговують». З огляду на це у Суду виникають сумніви щодо ефективності судового контролю як процесуальної гарантії від зловживань за обставин цієї справи.

Крім того, примусове годування заявника здійснювалося за відсутності будь-яких законодавчих норм щодо порядку, якого слід дотримуватися в таких випадках.

Існування такої необмеженої свободи розсуду у працівників Замкової виправної колонії щодо здійснення примусового годування заявника, а також відсутність доказів, як фактично здійснювалося таке годування, є достатніми, щоб Суд прийняв виклад подій заявника, згідно з яким він зазнав надмірного фізичного впливу та болю.

Також Суд не може виключати, що, як стверджував заявник, його примусове годування було фактично спрямовано на придушення протестів у Замковій виправній колонії.

З огляду на наведені міркування Суд доходить висновку, що держава належним чином не врегулювала ситуацію, пов’язану з голодуванням заявника, і піддала його жорстокому поводженню усупереч статті 3 Конвенції.

Констатовані порушення: заборона катування (ст. 3 Конвенції).

Ключові слова: права ув'язнених, заборона жорстокого поводження, медичне забезпечення засуджених