Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 01 червня 2021 року

у справі «DENIS AND IRVINE v. BELGIUM»

за заявами №№ 62819/17 і 63921/17

Щодо відсутності підстав для звільнення осіб, які перебувають у примусовій ізоляції

Фабула справи: посилаючись на пункт 1 статті 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність), заявники стверджували, що після набрання чинності Законом про примусову ізоляцію від 2014 року більше не було правової основи для забезпечення заходів затримання осіб. Посилаючись на пункт 4 статті 5 та статтю 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового захисту), заявники скаржилися на те, що за законом вони не могли домогтися свого негайного й безумовного звільнення.

Заявників було примусово ізольовано на підставі положень Закону про соціальний захист від 9 квітня 1930 року після вчинення ними діянь, кваліфікованих як крадіжка (у 2007 році – заявник Д.) та замах на крадіжку (у 2002 році – заявник І.).

Заявники в цій справі подали скарги на факт того, що їх продовжують утримувати в примусовій ізоляції, хоча, на їхню думку, з моменту набрання чинності Законом про примусову ізоляцію (Закон від 5 травня 2014 року) для застосування такого заходу правової основи не було. Закон від 5 травня 2014 року, який набрав чинності у жовтні 2016 року, передбачає, що примусова ізоляція може бути застосована лише після вчинення злочинів або тяжких злочинів, унаслідок яких завдано фізичну чи психічну шкоду іншій особі або мала місце загроза її заподіяння. Заявники, яких було ізольовано за діяння, що становили крадіжку та замах на крадіжку, вчинену за обтяжуючих обставин згідно із Законом про соціальний захист від 9 квітня 1930 року, звертались із заявами до бельгійських судів про звільнення на підставі нового законодавства, проте їх задоволено не було.

Правове обґрунтування: підпункт (е) пункту 1 статті 5 Конвенції не вказує про можливі, кримінально карані діяння, за які особа могла бути затримана як «така, яка має психічні розлади». Також це положення не визначало вчинення попереднього правопорушення як передумову для затримання. Воно лише вимагало достовірного встановлення, що особа є психічно хворою (перша умова), що розлад того чи іншого виду або ступеня виправдовував обов’язкову ізоляцію (друга умова) і що психічний стан не покращився протягом усього періоду ув’язнення (третя умова). Таким чином, Конвенція не вимагала від органів влади при оцінці стійкості психічних розладів враховувати характер дій, що призвели до примусової ізоляції особи.

У цій справі перші дві умови були дотримані. Щодо третьої умови, а саме стійкості психічного розладу, без якої не можна було продовжувати ізоляцію, заявники прямо заявили, що вони не заперечують дотримання цієї умови і що їхній психічний стан не поліпшився.

Водночас ЄСПЛ повторив, що слід враховувати поточний стан психічного здоров’я людини.

Так, оцінка національними судами цієї третьої умови була неодмінно мінливою, оскільки вона мала враховувати будь-які зміни психічного стану затриманого після ухвалення рішення про примусову ізоляцію.

Третя умова була включена в бельгійське законодавство шляхом запровадження автоматичного періодичного перегляду, під час якого особи, які перебувають в ізоляції, серед іншого, могли аргументувати, що стан їхнього психічного здоров’я стабілізувався і що вони більше не є небезпечними для суспільства, та вимагати різних практичних заходів щодо виконання рішення про ізоляцію, включаючи, як у справі заявників, остаточне звільнення.

Відповідно до статті 66 Закону про примусову ізоляцію особа може бути звільнена лише після закінчення трирічного випробувального терміну, за умови, що її психічний розлад достатньою мірою стабілізувався, щоб більше не було обґрунтованих підстав побоюватися, що через свій психічний розлад, можливо, поєднаний з іншими факторами ризику, відповідна особа знову вчинить карані діяння. Таким чином, лише поточний стан психічного здоров’я обмеженої у свободі особи та поточний ризик повторного вчинення правопорушень, тобто на момент проведення перегляду, враховувались при вирішенні питання про те, чи може відповідна особа бути звільненою або чи є виправданим продовження строку її перебування в місцях примусової ізоляції.

Висновки: спеціалізований суд розглянув клопотання заявників про їх звільнення. Таким чином, він не взяв до уваги характер караних дій, які вчинили заявники і які спричинили примусові заходи ув’язнення. Навпаки, він оцінив, чи стабілізувався психічний стан заявників достатньою мірою, і дійшли негативного висновку. Таким чином, спеціалізований суд перевірив, чи зберігалися психічні розлади в особи, як того вимагає підпункт (е) пункту 1 статті 5 Конвенції. У зв’язку із цим ЄСПЛ зазначив, що під час останнього періодичного перегляду ситуації заявників спеціалізованим судом було встановлено, що все ще існує великий ризик вчинення ними нових насильницьких злочинів.

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на свободу та особисту недоторканність (п. 1 ст. 5 Конвенції).

Ключові слова: підстави примусового ув'язнення, законність затримання, обмеження свободи