Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 03 жовтня 2023 року

у справі «VASILE SORIN MARIN v. ROMANIA»

за заявою № 17412/16

Щодо дублювання проваджень і покарань у справі про незначні правопорушення та кримінальній справі за один і той самий інцидент

Фабула справи: заявник скаржився на те, що його було двічі покарано, спочатку штрафом, а потім кримінальним засудженням, за одне й те саме діяння, що було порушенням його права не бути судимим і покараним двічі за той самий злочин, закріпленим статтею 4 Протоколу № 7 до Конвенції

Правове обґрунтування: відповідні принципи щодо захисту від дублювання кримінальних проваджень узагальнено в Sergey Zolotukhin v. Russia [GC], № 14939/03, §§ 79-84, ECHR 2009, A and B v. Norway [GC], № 24130/11 і 29758/11, §§ 105-34, 15 листопада 2016 року і Mihalache v. Romania [GC], № 54012/10, §§ 47-49, 53-54, 67 та 88-116, 8 липня 2019 року (пункт 38 рішення). Згідно зі статтею 4 Протоколу № 7 до Конвенції, яка закріплює правило ne bis in idem, Суд повинен був визначити, чи були ці два провадження кримінальними за своєю природою, чи стосувалися вони тих самих фактів і правопорушення («in idem»), чи становив адміністративний штраф «остаточне засудження» та чи було дублювання провадження («bis» – див., наприклад, mutatis mutandis, A and B v. Norway, згадане вище, §§ 136-47).

Спираючись на «критерії Енгеля» (див. рішення у справі Engel and Others v. the Netherlands, 8 червня 1976 року, § 82, серія А, № 22), Суд дійшов висновку, що характер правопорушення, за яке заявника було оштрафовано поліцією 28 вересня 2011 року, був таким, що підпадав під вираз «кримінальна процедура», використаний у статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції.

Стосовно умов, які мають бути виконані для того, щоб подвійне провадження у кримінальних справах і провадженнях у справах про незначні правопорушення вважалося достатньо пов’язаним по суті та в часі та, таким чином, сумісним з критерієм «bis» у статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції, необхідно з'ясувати, наприклад: – чи переслідували різні групи проваджень взаємодоповнюючі цілі і, таким чином, розглядали, не лише in abstracto, але й in concreto, різні аспекти соціальної неправомірної поведінки; – чи становили відповідні подвійні провадження передбачуваний наслідок, як за законом, так і на практиці, тієї самої оскаржуваної поведінки («in idem»); – чи проводилися відповідні провадження таким чином, щоб уникати, наскільки це можливо, будь-яких додаткових недоліків, що є результатом дублювання проваджень, і, зокрема, під час збору та оцінки доказів, у тому числі через адекватну взаємодію між різними компетентними органами аби переконатися, що встановлення фактів в одному провадженні повторюється в іншому; – і, перш за все, чи було враховано покарання, призначене у провадженнях, які стали остаточними першими, у тих, які стали остаточними останніми, щоб запобігти тому, щоб відповідна особа, врешті-решт, була змушена нести надмірний тягар; цей ризик є найменш імовірним, якщо існує механізм компенсації, призначений для забезпечення того, щоб загальний розмір будьяких накладених покарань був пропорційним (див. A and B v. Norway, цит. в цій справі, §§ 131-32). Нарешті, об’єднане провадження з більшою вірогідністю відповідатиме критеріям взаємодоповнюваності та узгодженості, якщо санкції, які мають бути застосовані у провадженні, формально не класифікованому як «кримінальне», є специфічними для відповідної поведінки та таким чином відрізнятимуться від «жорсткої основи кримінального права» (Bajčić v. Croatia, № 67334/13, § 40, 8 жовтня 2020 року).

Висновки: дублювання проваджень і покарань може бути дозволено лише за умов, передбачених і вичерпно визначених чіткими та точними правилами, які дозволяють особам передбачити, які дії чи бездіяльність можуть стати предметом такого дублювання, таким чином гарантуючи, що право, захищене статтею 4 Протоколу № 7 до Конвенції не ставиться під сумнів як таке, і юридична визначеність зберігається, ЄСПЛ вважав, що в цій справі заявник не мав підстав передбачати, що його поведінка могла призвести до таких наслідків, як відкриття провадження у справах про незначні правопорушення за конкретний окремий інцидент, а також до кримінального провадження за той самий інцидент.

Що стосується способу ведення провадження, Суд зауважив, що кримінальний суд не взяв до уваги попереднє (адміністративне) провадження щодо дрібного правопорушення проти заявника. Обидва національні суди вважали ці провадження невідповідними для оцінки аргументу res judicata, висунутого заявником, оскільки не було винесено остаточного вироку у провадженні про незначне правопорушення, яке, на їхню думку, не передбачало покарання кримінального характеру, враховуючи низький розмір штрафу. Два покарання, застосовані до заявника, одне з яких передбачало позбавлення волі, навіть незважаючи на те, що його виконання було зрештою призупинено, жодним чином не були об’єднані. Отже, можна вважати, що заявник зазнав невигідного становища, пов’язаного з дублюванням проваджень, що перевищило те, що було суворо необхідним. Беручи до уваги ці фактори, Суд визнав, що обидва провадження не були об’єднані у спосіб, щоб утворити узгоджене ціле, таким чином порушуючи критерій «bis» за статтею 4 Протоколу № 7 до Конвенції.

Констатовані порушення: право не бути притягненим до суду або покараним двічі (ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції).

Ключові слова: засади кримінального провадження, «non bis in idem», двічі за одне й те саме не карають, адміністративні правопорушення