Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 14 вересня 2023 року

у справі «VALIULLINA AND OTHERS v. LATVIA»[1]

за заявами №№ 56928/19 та 2 інших

Щодо відсутності дискримінації у доступі права на освіту за мовною ознакою

Фабула справи: справа стосувалася законодавчих змін 2018 року («законодавчі зміни 2018 року» або «реформа 2018 року»), завдяки яким у державних школах було збільшено частку предметів, що викладалися державною мовою – латиською, та зменшено частку викладання предметів російською мовою. Заявниками є батьки та діти, які вважали себе належними до російськомовної меншини в Латвії.

Вони скаржилися, що законодавчі зміни суттєво обмежили використання їхньої рідної мови (російської), в той час, як заявники, які були учнями у відповідний час, здобували освіту в державних школах Латвії. Вони стверджували, зокрема, що висока частка предметів, які мали викладатися латиською мовою, непропорційно негативно вплинула на них.

Заявники посилалися на статтю 2 Першого протоколу до Конвенції окремо та в поєднанні зі статтею 14 Конвенції.

Правове обґрунтування: ЄСПЛ вже вирішив, що стаття 14 Конвенції, навіть у поєднанні зі статтею 2 Першого протоколу до Конвенції, не гарантує дітям або їхнім батькам права на навчання мовою за їхнім вибором. Мета цих двох статей, якщо їх розглядати разом, є більш обмеженою: вона полягає в тому, щоб кожна Договірна Сторона забезпечувала право на освіту кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, без дискримінації за ознакою, наприклад, мови.

ЄСПЛ не було надано достатньо надійних статистичних даних щодо твердження заявників про те, що молодше покоління російськомовних учнів мало достатній рівень латиської мови, і що не було потреби вдосконалювати ці знання в системі освіти. У зв’язку з цим ЄСПЛ послався на висновок Венеційської комісії щодо оскаржуваного законодавства, в якому зазначалося про ймовірну потребу підвищення рівня знання населенням латиської мови, особливо знань дітей, які відвідують освітні програми для меншин. Конституційний суд оцінив наявні статистичні дані про етнічні групи, володіння мовою та наслідки міграційної політики під час радянської окупації. Цей суд підкреслив, що наслідки радянської окупації продовжували негативно впливати на використання латиської мови в суспільстві та системі освіти. Питання, пов’язані з необхідністю захисту та посилення державної мови, лежать в основі конституційної ідентичності держави, і ЄСПЛ не має сумніватися в оцінці, зробленій Конституційним судом з цього приводу, оскільки вона не була свавільною.

ЄСПЛ не зміг розгледіти жодних аргументів заявників про те, що зміни до законодавства 2018 року мали б непропорційно шкідливі наслідки для них щодо права на освіту. Проте, він визнав, що ці законодавчі зміни вплинули на заявників, і вплив на їхню особисту ситуацію відрізнявся залежно від рівня володіння латиською мовою та освітньої програми, за якою навчалися дітизаявники. Однак, пропоновані державними школами освітні програми були різноманітними та передбачали низку різних варіантів, і сім’ї могли обрати ту освітню програму, яка найбільше відповідала їхнім потребам. Що стосується менш обмежувальних засобів забезпечення легітимної мети, то хоча принцип навчання рідною мовою був рекомендований деякими міжнародними органами він, здається, не відображає загальноєвропейського консенсусу у сфері освіти. Для цілей цієї справи ЄСПЛ також підкреслив ширший історичний контекст, у якому освіта російською мовою набула широкого поширення в Латвії. Після відновлення незалежності Латвія почала поступово впроваджувати реформу освіти, аби відновити використання латиської мови як єдиної мови навчання в школах. Не було жодних припущень про те, що заявники не могли б вивчати рідну мову та зберегти свою ідентичність. Навпаки, вжиті заходи були спрямовані на захист латиської мови як єдиної державної мови та забезпечення єдності системи освіти, а з ширшої точки зору вони були зумовлені необхідністю ліквідації наслідків незаконної окупації та анексії колишнім Радянським Союзом. В межах Ради Європи Рамкова Конвенція не була підписана та / або ратифікована всіма її державами-членами. Заохочуючи держави забезпечувати викладання мовами меншин і вивчення цих мов, ця Конвенція дозволяє здійснювати це кількома способами. У ширшому контексті міжнародного права прав людини, як вбачається, визнається, що нормативний зміст права на освіту залежатиме від умов, що переважають у конкретній державі, але в будь-якому випадку має існувати система освіти, яка має бути доступною, прийнятною та адаптивною.

Висновки: що стосується права на освіту, держави мають широку свободу розсуду в організації своїх систем освіти, особливо щодо мови навчання (викладання) в державних школах. Держава-відповідач, відновлюючи використання латиської мови, як мови навчання, та поступово впроваджуючи реформу освіти, не перевищила межі свого розсуду, оскільки вона зберегла можливість для російськомовних учнів вивчати свою мову та зберігати свою культуру та ідентичність. Держава запровадила систему освіти офіційною мовою держави, водночас забезпечивши використання мов меншин у різних частках залежно від школи та класу навчання учня. Уряд надав об’єктивне та розумне обґрунтування необхідності розширення використання латиської мови, як мови навчання в системі освіти. В підсумку, оскаржувана різниця у поводженні відповідала переслідуваним законним цілям, була пропорційною та не становила дискримінації за мовною ознакою.

Констатовані порушення: відсутнє порушення заборони дискримінації та права на освіту (ст. 14 Конвенції, взятої в поєднанні зі ст. 2 Першого протоколу до Конвенції).

Ключові слова: реалізація прав на освіту, права людини, особисті немайнові права, права національних меншин, принцип заборони дискримінації