Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 26 вересня 2023 року

у справі «YÜKSEL YALÇINKAYA v. TÜRKİYE»

за заявою № 15669/20

Щодо принципу «ніякого покарання без закону»

Фабула справи: справа стосувалася засудження колишнього вчителя за членство у збройній терористичній організації, а саме FETÖ/PDY, раніше відомої як «рух Ґюлена», яку влада Туреччини вважала причетною до спроби державного перевороту 15 липня 2016 року.

Посилаючись на статті 7 Конвенції і 11 Конвенції заявник скаржився, що його було засуджено за дії, які не становили злочин, унаслідок розширеного та довільного тлумачення відповідних законів; і що членство в профспілці та асоціації було використано як доказ для його засудження.

Правове обґрунтування: ЄСПЛ зазначив, що засудження заявника за членство в озброєній терористичній організації ґрунтувалося на статті 314 § 2 Кримінального кодексу Туреччини в поєднанні із Законом про запобігання тероризму та відповідною прецедентною практикою Касаційного суду. Ці законодавчі положення, в принципі, були достатньо чіткими для того, аби заявник міг знати, за потреби за допомогою відповідної юридичної консультації, за які дії та бездіяльність він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності.

Вчинення злочину, який полягає в приналежності до озброєної терористичної організації відповідно до цих правових положень, вимагає особливих знань та умислу. Зокрема, має бути доведена наявність «органічного зв’язку» з організацією, «заснованого на безперервності, різноманітності та інтенсивності діяльності окремої особи», і що «особа ... повинна знати, що ця організація вчиняє злочини [або] має на меті вчинення злочинів», і повинна «володіти конкретним наміром (умислом) для реалізації цієї мети». Крім того, засудження за членство в озброєній терористичній організації можливе тільки тоді, коли буде доведено, що обвинувачений «діяв свідомо та добровільно в рамках ієрархічної структури організації та розділяв її цілі». Далі ЄСПЛ підкреслив, що чіткого визначення злочину в національному законодавстві недостатньо. Національні суди також повинні дотримуватися закону та не обходити його при тлумаченні та застосуванні до конкретних обставин справи. Проте, турецькі суди просто прирівняли використання мобільного застосунку ByLock до свідомого та добровільного членства в озброєній терористичній організації, незалежно від змісту повідомлень чи ідентифікаційних даних осіб, з якими здійснювався обмін. Також суди належним чином не встановили наявність всіх елементів складу правопорушення (включаючи необхідний умисел).

Таке широке тлумачення закону створило майже автоматичну презумпцію вини, засновану лише на використанні мобільного застосунку ByLock, що зробило практично неможливим для заявника захист / виправдання себе від пред’явлених обвинувачень. Це схоже на ставлення до правопорушення заявника як до тих, які передбачають сувору відповідальність, і яке явно відступало від вимог, передбачених національним законодавством. Тому обсяг його правопорушення було розширено на шкоду заявнику у спосіб, який він не міг передбачити, всупереч об’єкту та меті статті 7 Конвенції, яка полягає в наданні ефективних гарантій від свавільного обвинувачення, засудження та покарання.

Висновки: ЄСПЛ повторив, що стаття 7 Конвенції втілює принципи, згідно з якими лише закон може визначати злочин і встановлювати покарання, і що кримінальний закон (право) не повинен розширено тлумачитися на шкоду обвинуваченому. З цього слідувало, що правопорушення повинно бути чітко визначено в законі, і, в принципі, елемент особистої (індивідуальної) відповідальності повинен бути виявлений у поведінці особи, яка фізично вчинила правопорушення.

Констатовані порушення: ніякого покарання без закону (ст. 7 Конвенції).

Ключові слова: принцип “nulla poena sine lege”, стандарти Конвенції, правовий режим надзвичайного стану