Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 04 липня 2023 року

у справі «B.F. AND OTHERS v. SWITZERLAND»

за заявами №№ 13258/18 та 3 інших

Щодо умови незалежності від соціальних виплат при задоволенні запитів біженців на возз’єднання сім’ї

Фабула справи: заявники скаржились на відмову у задоволенні запитів про возз’єднання сім’ї.

Усі заявники, які проживали в Швейцарії, були визнані біженцями у розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року (далі – Конвенція 1951 року). Відповідно до чинного швейцарського законодавства їм було надано тимчасовий допуск, а не притулок, оскільки підстави набуття ними статусу біженців виникли після їхнього від’їзду з країн їхнього походження та в результаті їхніх власних дій (а саме їхнього незаконного від’їзду з цих країн, як підстави потенційного жорстокого поводження з ними у країні походження в разі повернення). З огляду на це відповідно до національного права вони не мали права на возз’єднання сім’ї (на відміну від біженців, яким було надано притулок), рішення державних органів щодо якого, однак, було дискреційним і залежало від задоволення певних сукупних умов. Їхні заяви про возз’єднання сім’ї (з неповнолітніми дітьми та/або з іншим з подружжя) були відхилені, тому що одна з цих умов, а саме незалежність від соціальної допомоги, не була дотримана і тому що відмови вважались такими, що не порушують статтю 8 Конвенції.

Правове обґрунтування: спірний підхід держави-відповідача у цій справі – диференціювати вимоги щодо надання дозволу на возз’єднання сім’ї залежно від того, чи особа, визнана біженцем у розумінні Конвенції 1951 року, мала обґрунтовані побоювання щодо її переслідування в його чи її країні походження до втечі з цієї країни і, з огляду на це, була змушена покинути країну, або чи його / її страх переслідування виник згодом після його/її від’їзду та в результаті його / її власних дій – таким чином видається унікальним у міжнародному, європейському та порівняльному спектрі. Такий підхід критикувався різноманітними незалежними органами (Комітет з ліквідації расової дискримінації, Комісар Ради Європи з прав людини та УВКБ ООН).

Вимога про незалежність від соціальної допомоги – у трьох справах Суд не переконався в тому, що органи національної влади, застосовуючи вимогу про незалежність від соціальної допомоги, досягли справедливого балансу між відповідними конкуруючими інтересами, незважаючи на їхню свободу розсуду. У двох справах (№ 15500/18 та № 57303/18) заявники мали оплачувану роботу і робили все, що від них можна було розумно очікувати, аби заробляти собі на життя та покривати свої витрати та витрати своїх членів сім’ї. У третій справі (№ 13258/18) Суд не переконався в тому, що Федеральний Адміністративний Суд дослідив в достатній мірі те, чи стан здоров’я заявниці дозволив би їй працювати, принаймні певною мірою, і, як наслідок, чи потрібно застосовувати оскаржувану вимогу з гнучкістю з урахуванням стану її здоров’я. Навпаки, у заяві (№ 9078/20) Суд встановив, що цей суд не вийшов за свої межі свободи розсуду, коли, збалансовуючи конкуруючі інтереси, взяв до уваги відсутність ініціативи заявниці щодо поліпшення її фінансового становища. Незважаючи на те, що заявниця мала проблеми зі здоров’ям, було встановлено, що вона може працювати принаймні неповний робочий день і що вона не продемонструвала, що докладала зусиль, аби знайти таку роботу.

Висновки: Суд вважав, що держави-учасниці мали певну свободу розсуду щодо висунення вимог стосовно незалежності від соціальної допомоги перед наданням дозволу на возз’єднання сім’ї у випадку біженців, які залишили свої країни походження, не будучи вимушеними тікати від переслідування і чиї підстави для отримання статусу біженця виникли після їхнього від’їзду та в результаті їхніх власних дій. Проте така свобода була значно вужчою ніж та, яка надається державам-учасницям для встановлення періодів очікування для возз’єднання сім’ї, коли про це просять особи, яким було надано не статус біженця, а додатковий чи тимчасовий захист. Особливо вразливу ситуацію, в якій опинились біженці sur place, необхідно було врахувати належним чином під час застосування вимоги до їхніх запитів про возз’єднання сім’ї, беручи до уваги те, що нездоланні перешкоди на шляху до задоволення сімейним життям у країні походження з плином часу поступово набувають все більшої ваги у разі оцінки справедливого балансу. Цю вимогу необхідно було застосовувати з достатньою гнучкістю як один з елементів комплексної та індивідуальної оцінки справедливого балансу. Беручи до уваги період очікування, застосовний до возз’єднання сім’ї тимчасово прийнятих біженців згідно із швейцарським правом, такий фактор був застосовним до моменту набуття тимчасово прийнятими біженцями права на возз’єднання сім’ї відповідно до національного права, як це тлумачать національні суди. Загалом від біженців, включаючи тих, чий страх переслідування в їхній країні походження виник лише після від’їзду з їхньої країни походження, не слід вимагати «зробити неможливе», аби отримати дозвіл на возз’єднання сім’ї. Зокрема, у випадку, коли біженець, що перебуває на території приймаючої держави, був та є не в змозі виконати вимоги щодо рівня доходів, незважаючи на те, що він чи вона зробили все можливе в межах розумного, аби стати фінансово незалежними, застосування вимоги щодо незалежності від соціальної допомоги без будь-якої гнучкості з урахуванням плину часу могло потенційно призвести до постійного розлучення сімей. Хоча національне право та практика передбачали певну гнучкість у застосуванні оскаржуваної вимоги, існували також умови, що обмежували таку гнучкість.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції) у заявах № 13258/18, № 15500/18 та № 57303/18. Відсутнє порушення права на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції) у заяві № 9078/20.

Ключові слова: правовий статус біженця, імміграція, сімейні права, тимчасовий притулок, права біженців