Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 червня 2023 року

у справі «KULISH v. UKRAINE»

за заявою № 6023/23

Щодо невжиття стороною захисту заходів у разі відсутності сторони обвинувачення у суді першої інстанції при розгляді справи про вчинення адміністративного правопорушення

Фабула справи: заявник скаржився за статтею 6 Конвенції на те, що національні суди, які розглядали справу про адміністративне правопорушення проти нього, були упередженими через відсутність під час судового розгляду у суді першої інстанції сторони обвинувачення.

У 2014 році працівники міліції склали протокол про адміністративне правопорушення щодо заявника за звинуваченням у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 130 КУпАП за керування транспортним засобом з ознаками сп’яніння та відмову від проходження огляду на стан сп’яніння. 14 вересня 2014 року у суді першої інстанції відбулося засідання у присутності адвоката заявника (згідно з ухвалою суду заявник був викликаний, але не з’явився). Адвокат заявив, що заявник невинуватий, і просив припинити провадження. Суд дослідив наявні в матеріалах справи докази, зокрема протокол про адміністративне правопорушення та відеозапис відповідних подій. Наприкінці слухання суд визнав заявника винним за пред’явленим обвинуваченням та призначив йому штраф у розмірі 17 000 українських гривень (приблизно 445 євро) і позбавив його права керування транспортними засобами на один рік, що було максимальним покаранням, можливим за перше порушення такого типу впродовж одного року (що було у випадку заявника). Заявник подав апеляційну скаргу. У ній він оскаржував фактичні висновки суду першої інстанції, законність протоколу про адміністративне правопорушення та інші факти та тлумачення національного законодавства, і стверджував, що він невинуватий. 20 жовтня 2022 року суд апеляційної інстанції, засідаючи без участі сторін, залишив рішення суду першої інстанції без змін, не виявивши жодних ознак будь-яких помилок факту чи права та дійшовши висновку, що докази в матеріалах справи підтверджують висновок щодо провини заявника.

Правове обґрунтування: пункт 1 статті 35 Конвенції вимагає, щоб скарги, призначені для подання згодом у м. Страсбурзі, спочатку були подані до відповідного національного органу, принаймні по суті та з дотриманням формальних вимог і строків, встановлених у внутрішньому законодавстві та, крім того, мали бути використані будь-які процесуальні засоби, які могли б запобігти порушенню Конвенції. Якщо заявник не дотримався цих вимог, його або її заяву в принципі слід визнати неприйнятною через невичерпання національних засобів правового захисту (див. Vučković and Others v. Serbia (попереднє заперечення) [GC], № 17153/11 і 29 інші, § 72, 25 березня 2014 року з подальшими посиланнями).

Висновки: з огляду на повноваження апеляційного суду, ніщо не заважало йому усунути недолік (якщо такий був), спричинений відсутністю сторони, яка представила та обґрунтувала обвинувачення в суді першої інстанції, або скасувати вирок з підстав відсутності неупередженості та виправдати заявника або шляхом повторного розгляду справи за участю сторони обвинувачення. Проте заявник не порушував таку скаргу у своїй апеляції. Більше того, навіть якби Суд припустив, що апеляційний суд не виправив би відповідний недолік через певну особливість у справі заявника, у будь-якому випадку очевидно, що сторона захисту не порушувала питання про відсутність сторони обвинувачення у суді першої інстанції. Таким чином, заявник не зміг продемонструвати, що він скористався інструментами, доступними йому на національному рівні для захисту своїх прав.

Констатовані порушення: заява визнана неприйнятною (п. 1 та пп. (а) п. 3 ст. 35 Конвенції), та відхилена (п. 4 ст. 35 Конвенції).

Ключові слова: транспортні правопорушення, умови прийнятності скарги, право на ефективний засіб юридичного захисту