Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 01 червня 2023 року

у справі «GROSAM v. THE CZECH REPUBLIC»[1]

за заявою № 19750/13

Щодо перевищення ЄСПЛ меж своїх повноважень з перекваліфікації скарг заявника

Фабула справи: Заявник у цій справі був судовим виконавцем, який, як представник незалежної професії (liberal profession), від імені держави відповідав за примусове виконання виконавчих документів. Дисциплінарна палата Вищого адміністративного суду визнала заявника винним у неналежній поведінці та наклала на нього штраф. Стверджувалося, що заявник склав акт про визнання боргу неуповноваженою особою. Заявник подавав конституційну скаргу, втім без успіху. У своїй заяві до ЄСПЛ заявник порушував скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції. Відповідно до останнього положення заявник скаржився на той факт, що національне законодавство не передбачає (виключає) оскарження рішень дисциплінарної палати Вищого адміністративного суду. Після первинного доведення до відома Уряду справи палата ЄСПЛ з власної ініціативи запропонувала сторонам надати додаткові письмові зауваження щодо пункту 1 статті 6 Конвенції, зокрема, стосовно того, чи відповідала дисциплінарна палата, враховуючи її склад, вимогам «трибуналу, встановленого законом» в розумінні цього положення. У своїх зауваженнях до Палати від 5 листопада 2015 року заявник стверджував, що ні.

23 червня 2022 року колегія суддів у складі Палати, перекваліфікувавши скаргу за статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції як таку, що охоплювалася пунктом 1 статті 6 Конвенції, постановила (чотирма голосами проти трьох), що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції через те, що дисциплінарний суд не відповідав вимогам незалежного та безстороннього суду. Більшістю голосів Палата визнала, що нема потреби розглядати прийнятність та суть решти скарг за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо справедливості дисциплінарного провадження.. Як визначила Велика Палата ЄСПЛ, єдиним спірним питанням щодо обсягу справи було те, чи можна скаргу заявника за статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції, сформульовану в його заяві до ЄСПЛ, розглядати за пунктом 1 статті 6 Конвенції як скаргу на незалежний та безсторонній суд, як це зробила Палата.

Правове обґрунтування: ЄСПЛ повторив, що він може обґрунтовувати своє рішення лише «оскаржуваними» фактами, які повинні розглядатися у світлі юридичних аргументів, що лежать в їх основі, і навпаки, ці два елементи скарги є взаємопов’язаними (Radomilja and Others v. Croatia [GC]). Спираючись на свій підхід у контексті вичерпання національних засобів правового захисту, ЄСПЛ підкреслив, що недостатньо того, аби порушення Конвенції було «очевидним» з фактів справи або пояснень заявника. Натомість заявники повинні скаржитися на те, що певна дія чи бездіяльність призвела до порушення прав, передбачених Конвенцією чи Протоколами до неї таким чином, аби ЄСПЛ не міг здогадуватися, чи була порушена та, чи інша скарга (Farzaliyev v. Azerbaijan). Посилаючись на подібну позицію Міжнародного суду ООН («ICJ», порівняйте рішення у справах Nuclear Tests (Australia v. France) та Dispute over the Status and Use of the Waters of the Silala (Chile v. Bolivia)), ЄСПЛ підкреслив, що він не має повноважень замінювати собою заявника та формулювати нові скарги лише на основі наведених аргументів і фактів. Знову опираючись на рішення Міжнародного суду ООН у справі Nuclear Tests ЄСПЛ уточнив, що необхідно розмежовувати скарги (тобто аргументи, що вказують на причину або факт, що є невіддільною складовою стверджуваних порушень Конвенції) і вторинні аргументи.

На цій підставі ЄСПЛ з’ясував питання про те, чи можна скаргу заявника за статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції, сформульовану в його заяві, розглянути за пунктом 1 статті 6 Конвенції (як скаргу на незалежний і безсторонній суд), як це зробила Палата після перекваліфікації цього положення. У своїй заяві заявник не стверджував, що включення до складу дисциплінарної палати членів, які не були професійними суддями, призвело до порушення статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції. Натомість він стверджував, що цей орган не може вважатися «найвищим судом» у розумінні пункту 2 цього положення, оскільки на його непрофесійних членів не поширюються такі ж вимоги кваліфікації та незалежності, як на суддів. Таким чином, цей аргумент був спрямований лише на те, аби виключити застосування винятку, передбаченого пунктом 2 статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції, згідно з яким право на апеляцію не застосовується, якщо обвинуваченого судив у першій інстанції найвищий суд. На додаток, заявник підкреслив, що склад дисциплінарної палати був нетиповим серед вищих судових установ Чеської Республіки, до складу яких зазвичай не входили непрофесійні засідателі (їхня участь є звичайним явищем у деяких судах першої інстанції). Коротко кажучи, заявник не заявляв, що дисциплінарна палата не була «судом», а просто стверджував, що вона не була «найвищим судом».

На думку ЄСПЛ, це є другорядним аргументом, який не можна прирівнювати до скарги: справді, заявник не стверджував, що склад дисциплінарної палати є причиною або фактом порушення статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції. Якби заявник на цьому етапі бажав подати скаргу на порушення тих гарантій, що викладені в пункті 1 статті 6 Конвенції, він повинен був чітко вказати це у формулярі, особливо тому, що сфера застосування статті 6 Конвенції є дуже широкою, і скарги за цим положенням повинні містити всі параметри, необхідні для того, аби ЄСПЛ міг визначити питання, яке він має розглянути (Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal [GC], § 104).

Висновки: аргументи заявника за статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції не можуть тлумачитися як скарга, що дисциплінарна палата не була незалежним і безстороннім судом у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Хоча заявник сформулював таку скаргу у своїх зауваженнях до Палати, це становило нову скаргу, адже вона стосувалася окремих вимог, що випливають з пункту 1 статті 6 Конвенції, й тому вона не могла вважатися такою, що стосується конкретного аспекту його початкової скарги за статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції. Заявник не висловлював таку скаргу в формулярі, а зробив це лише згодом у своїх зауваженнях до Палати, після того, як остання довела до відома Уряду справу заявника.

Відповідно, порушивши питання про дотримання вимоги «суду, створеного законом» згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції, Палата, з власної ініціативи, розширила сферу розгляду справи за межі тієї, яку їй початково передав заявник у своїй заяві. Таким чином Палата перевищила надані ЄСПЛ повноваження відповідно до статей 32 і 34 Конвенції.

Констатовані порушення: Велика Палата Суду підтримала попередні заперечення Уряду про те, що скарга за пунктом 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд) стосовно незалежного та безстороннього суду є неприйнятною через недотримання шестимісячного строку. Решту скарг за пунктом 1 статті 6 Конвенції оголошено неприйнятними. Скаргу за статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції (право на оскарження у кримінальних справах) визнано неприйнятною.

Ключові слова: порядок звернення до ЄСПЛ, повноваження суду, вимоги до скарги